Work Text:
Він навіть не почув спочатку, як гупнуло вікно в сусідньому кабінеті. Папірець перед очима розпливався, у голові шуміло, а шию неприємно заклинило ще години дві тому. Останній Викид стався у середу, але заміна горілих лампочок у кабінетах була запланована лише на вихідні, тож у п’ятницю Даліну залишалося мружитися в слабкому світлі й тихо, роздратовано зітхати, коли бісова лампа миготіла як навіжена. У такі моменти він трохи сумував за НДІЧАЗом, де тепер після провального експерименту й витівки Скіфа проблеми з освітленням були на останньому місці.
Непомітно, майже проти волі думки знову звернули на сталкера.
Погано вийшло з його домом, бридко й соромно. Тепер, коли Далін уже міг сказати, що хоч мало, але знає Скіфа не як безлику цифру у стовпчику ймовірних втрат, він не міг із такою ж впевненістю заявити, що мета виправдовувала засоби. Було в цьому сталкері щось — гарт, міць, душевний стрижень, — чорт знає, але його не хотілося розчаровувати. Далін і не помітив, як із першої ж зустрічі роздуми щодо Скіфа цупко й безповоротно захопили частину його мозку.
Для людини, від якої залежало майбутнє науки в Зоні, він занадто часто відволікався на спогади про сталкера, і анічогісінько не міг із цим зробити.
Далін тряхнув головою, хоч це ніколи й не допомагало, і завмер.
У коридорі було чутно кроки. По-військовому чіткі, але обережні, розважливі кроки чоловіка, який звик мати справу з розтяжками, мінами… чи аномаліями. Світло з коридора залило дверний проріз і зіткалося в знайому фігуру.
– Скіф? Що… Як… Чому ти тут?
Скіф акуратно зачинив за собою двері, клацнув замком. Повернувся всім корпусом до Даліна та вперся важким серйозним поглядом. Температура в прохолодному кабінеті підскочила на декілька градусів, і доктор встиг замислитися, чи немає у сталкера в одному з неекранованих контейнерів на поясі «факела» чи іншої аномальної дрібнички зі схожим ефектом.
Тим часом сталкер швидко оглянув скромне приміщення, без особливого інтересу зазирнув у стелаж із теками, і зрештою впав на стілець для відвідувачів. Той жалюгідно скрипнув. Далін гостро відчув солідарність і, можливо, навіть позаздрив стільцю у свободі самовираження.
– У мене є питання, — почав Скіф, як завжди перейшовши до діла без зайвих церемоній.
Закинуті на стіл ноги в брудних і трохи поїдених кислотою чоботях теж не надто налаштовували на професійний лад, але Далін давно навчився збирати себе докупи в стресових умовах. Інакше хто б його в Зону пустив.
– Я тебе слухаю, але в нас не те щоб багато часу. Вечірній патруль має бути тут… — він звірився з годинником, — за десять хвилин.
– Мені вистачить. Якщо ти одразу чесно відповіси, звісно, — а ось це вже насторожувало. Невже знов погрожуватиме…
Його обличчя ховалося від тьмяного світла під щільним капюшоном, і хоч зараз агресії в його позі не було, Далін знав від Коршунова, як Скіфа затримали востаннє, тож не варто було забувати про сталкерську винахідливість й унікальну Скіфову фантазію.
– Якщо ти знову про другий Карибський… — опасливо заговорив Далін, кілька разів від нервів прокрутивши ручку в пальцях.
– Ніяк не збагну, нащо ти мені втекти допоміг, — перебив його Скіф. — Нащо були всі ті лицарські клятви біля клітки. Що це — почуття провини, інвестиція в майбутнє, один із твоїх довбаних експериментів?
– Ні, ні! — квапливо заперечив доктор. — Тобто, мені правда шкода, що так вийшло з твоєю квартирою, — виправився він, — але справа не в цьому… Стривай-но, то ти заради цього повернувся на об’єкт, з якого я тебе виводив, ризикуючи своєю шиєю?!
Скіф безтурботно стиснув плечима.
– Повірити не можу, — обурився Далін, підскочив із крісла, — як тобі це взагалі на думку спало? А що як знов попадешся?!
– Не метушися, — мирно запропонував йому Скіф, — і давай тихіше, якщо не хочеш, щоб мене дійсно вдруге в ізолятор запхали. Не хочеш же, я правильно розумію?
Змушений визнати його правоту Далін похитав головою та глибоко зітхнув.
– Власне, я все вже сказав тоді. По-перше, у нас є спільні інтереси. Крім того, я вважаю твою мету благородною і…
– А то ти знаєш, яка в мене мета, — скептично хекнув той.
– Принаймні здогадуюся. Не знаю, за кого ти мене маєш, але науковий ступінь не за красиві очі отримують, сталкере. На цьому етапі у нас із тобою одні союзники, тож я небезпідставно припускаю, що плани теж схожі, — втома навалилася з новою силою. Далін розім’яв плечі, побіжно помріяв про гарячий душ і продовжив, не помітивши, як уважно спостерігав за його рухами Скіф. — Крім того, я маю побачити Представника на власні очі. Як би мені не хотілося, я не можу вірити лише тобі на слово.
– Тобто, я вгадав навіть не один раз, а тричі. Джекпот, — спокійно, невиразно підсумував сталкер, але Даліну парадоксально здалося, що висновок був йому не до вподоби.
Відчуття гіркої неминучої втрати розповзлось їдкою бензиновою плямою в задушливому повітрі кабінету. Якби не раптово чітке усвідомлення, що це може бути останній шанс сказати щось переконливе, важливе, він би ніколи не наважився:
– У тебе є мрія, Скіфе, і я це поважаю. Можна навіть сказати… захоплююся, — Далін знітився перед останнім зізнанням як хлопчисько, ледве не замовк від ніяковості, але все ж змусив себе договорити.
– М-гм, — Скіф у роздумах почухав підборіддя, наче не повірив до кінця палкій відвертості.
Далін не ображався — сам навряд повірив би на його місці. Забагато особистих емоцій, забагато ідеалізму, але більше запропонувати було нічого. Сенсу плести зайві інтриги він теж не бачив — не зараз і не зі Скіфом, який більше за інших заслуговував на відвертість.
– А знаєш, що? Зустрічне питання. Чому тебе так цікавить моя мотивація? — Далін схрестив руки, зовсім не елегантно зачепивши краватку, поки всередині щось тонко затремтіло від власної нахабності й в очікуванні… чогось.
Коли Скіф навіть не поворухнувся у відповідь, навіть очима не кліпнув, а продовжив роздивлятися його, наче натрапив на аномалію там, де її бути не повинно, Далін не витримав:
– Чесність за чесність, ну ж бо.
Скіф нарешті опустив ноги, піднявся й обійшов стіл, зупинившись в якихось тридцяти сантиметрах.
– Назвемо це особистим інтересом, — і всміхнувся плавно, повільно. Далін на долю секунди забув про дихання, вечірній патруль і примхливу Зону за вікном. Від сталкера пахло озоном, вогким листям і чимось ще незвіданим, і до цього коктейлю таємниць професора вабило й тягнуло сильніше, ніж індустріальним магнітом.
Він ледве помітно похитнувся, не в змозі опанувати не таке вже й неочікуване, але все одно тривожне бажання бути ближче, проте Скіф, чиє життя часто залежало від уміння вчасно помічати дрібниці, твердо поклав долоню йому на плече.
– Не зараз, — густо, вагомо й так багатонадійно промуркотів він, але рука всупереч словам сковзнула вище, до комірця сорочки. — Не сьогодні. Я повернуся з Прип’яті, розберуся зі Шрамом... І ми подивимося, чим це, — він указав вільною рукою на простір між ними, — може закінчитися.
Нічим це не могло закінчитися, тільки зрадою, розчаруванням чи смертю. Лише цього добра в Зоні було вдосталь і задарма, але Далін спішно прогнав інстинктивний песимізм. Навіть тієї перспективи, що так раптово й дивовижно запропонував Скіф, вистачило, щоб десь за ребрами боязким вогником спалахнула надія знайти щось хороше, гнітюче й водночас таке солодке, навіть у цій пустоші. Нехай яким короткочасним воно не було б.
Поки приголомшений доктор намагався згадати хоч якісь слова, вхопитися хоч за якусь думку із шаленого виру в голові й припинити витріщатись як останній ідіот, сталкер встиг діловито відчинити іржавий шпінгалет на рамі.
– Зроби щось із вікнами, Далін. Тебе зі снайперки он з того пагорба зняти — як нехер робити, — щедро порадив Скіф наостанок. Підморгнув, перелетів через підвіконня та зник у сутінках.
Коли північний вітер кинув в обличчя сухим пожовклим листям, Далін нарешті закрив вікно.