Chapter Text
— Арісу, — чужа долонь лягла на плече, і хлопець сіпнувся та одразу підняв погляд на того, хто говорив. На його обличчі мимоволі з’явилась легка, хоч і втомлена посмішка, коли Карубе сів біля нього прямо на підлогу.
В торговому центрі було темно та порожньо, але Карубе приніс з собою невеликий ліхтар на батарейках.
— Як Чота? — Арісу кинув короткий погляд собі за спину.
Після тієї божевільної гри з вибором правильних дверей, вони четверо знайшли притулок в великому меблевому магазині. Та їхній друг постраждав. Опік Чоти був серйозним, Карубе знайшов для хлопця знеболююче та бинти в аптеці, а також воду для них всіх, втім, вони не знали, як правильно лікувати рану.
Серце Арісу досі билось нерівно, коли він згадував ту яскраву будівлю та кімнати. Під носом немов все ще витав той їдкий запах диму. Не зникло і відчуття полум’я, язики котрого майже торкнулись його власної спини.
Їм вдалось втекти. Вони знайшли вихід. Але… що далі? Що це було за місце і чому вони мали зіграти в ту бісову гру?
— Чота заснув, таблетки нарешті подіяли. Шібукі зараз з ним, — Карубе говорив тихо. Він дістав з кишені сигарети та одразу простягнув одну Арісу. Той подякував кивком та прийняв її. Він також повільно нахилився до хлопця, очікуючи, що він підпалить сигарету.
Невелике полум’я від запальнички освітило обличчя Арісу, і Карубе побачив як на правій щоці того з’явився помітний синець.
— Пробач за це, — Карубе, хмикаючи, вказав на місце удару.
— Це нас врятувало, тому… нічого, переживу, — він легко посміхнувся, спостерігаючи за тим, як друг зробив першу затяжку.
Риси обличчя Карубе здавались ще гострішими, він глибоко вдихав дим, і так само шумно видихав його.
Карубе завжди курив, і зараз цей важкий, але такий приємний та звичний запах нарешті перебив відчуття диму, який переслідував Арісу вже декілька годин.
Хлопець залишив включений ліхтар на підлозі, і вони обоє прослідкували за променем, який впав на протилежну стіну. Карубе так само не знав, що це було за місце. Не розумів, що їм робити далі.
Місто вимерло, світла не було. Все зупинились.
Все, окрім них та ігор.
Інші люди, котрі теж опинились в цій ситуації, ховались так само як і вони. Та й чи могли вони довіряти іншим?
— Ти врятував нас, — Карубе відповів легко, кидаючи короткий погляд на хлопця. Той у відповідь повернув голову до нього.
В майже повній темряві очі Арісу здавались ще більшими і чомусь ще яскравішими.
Карубе трохи важче проковтнув, не дозволяючи собі розглядати хлопця довше.
— Ні, це ти нас врятував, — Арісу рефлекторно підсунувся ближче до нього, зачіпаючи своїм коліном його ногу. — Ти тоді ризикував, відчиняючи двері… Ти ж не знав, що за ними, а я…
Тоді, в тій другій кімнаті, Арісу сказав, що сам обере двері. Що легко відчинить їх.
Та як тільки його пальці лягли на ручку, серце впало в п’яти, а все тіло перестало рухатись.
Він хотів, але не міг.
Він бачив у власній голові, як повертав ручку, як смикав її на себе, але в реальності він тільки глибоко дихав.
Він боявся… Страх скував його, не даючи мислити тверезо. Тривога огорнула його, забираючи надію.
В подібні моменти Арісу не знав, що робити далі. Він ненавидів себе за слабкість, за те, що міг гучно говорити, але залишався стояти на місці.
Аж допоки хтось інший б не штовхнув його.
І Карубе зробив свій крок. Він обрав інші двері та відчинив їх, не витрачаючи час дарма. Він врятував їх.
Він міг померти, але… все одно зробив це.
Для них.
І… для нього теж.
А потім він ще раз врятував Арісу. Він вдарив його та штовхнув до стіни. Він змусив його прийти в себе. Змусив подумати та проаналізувати все, що їх оточувало.
Карубе наче вибив з нього всю паніку, забрав собі хвилювання, а натомість подарував дивну віру в себе.
Карубе говорив, що все буде добре.
Арісу вірив йому кожного разу.
— Мені просто щастить, — Карубе сам поставив руку на коліно Арісу.
Хлопець, відчувши приємне тепло чужої долоні, сіпнувся. Повітря в легенях закінчилось, а тілом пройшли мурашки.
— Добре, що ти зрозумів, як вийти, — Карубе продовжив говорити серйозніше. — Наступного разу постраємось бути уважнішими ще до початку гри.
— Нам доведеться грати ще раз? — Він так сподівався, що цього вдасться уникнути. Що все вирішиться якось саме по собі.
Без їхнього впливу.
Арісу не хотів брати на себе ще раз таку відповідальність. І точно не бажав, щоб він чи його друзі ризикували собою.
— Доведеться, — Карубе в цьому не сумнівався.
Ігри — єдине місце, де вони могли зустріти інших людей. Де вони мали шанс зрозуміти щось про те, що сталось з Токіо та його жителями.
— Чорт, — Арісу важко видихнув, а потім схилив голову на бік. Карубе ж підставив плече, дозволяючи йому розслабитись.
Знову.
Арісу міг ні про що не думати зараз, бо Карубе був поруч.
Бо він би якось знайшов всі відповіді.
Він завжди так робив.
Арісу затушив недопалок об холодну підлогу і облизав губи, коли Карубе стиснув його коліно сильніше. Приємна хвиля розійшлась аж до стегна, і він заплющив очі.
Декілька годин тому на безлюдній площі, Арісу сказав, що це навіть добре, що залишились лише вони.
Що не було більше нікого. І він… він був щирим. Все його життя — це друзі. Це — Карубе. Той, хто прийняв його. Хто хвилювався за нього. Кому завжди вистачало слів для нього.
З Карубе світ й так сповільнювався, та цього… цього завжди було недостатньо.
Арісу відчув, як його щоки спалахнули від власних думок.
За його спиною поранений Чота, смертельні ігри та моторошний світ, а він… він думав лише про те, що коли поряд був друг, він міг покластить на нього.
Він міг довірити йому все, навіть своє життя.
Карубе ніжно гладив його коліно, залишаючи після себе мурашки на шкірі. Та цей жест заспокоював не лише Арісу, а і його самого.
Карубе знав, що в нього було лише одне життя, але він не усвідомлював аж до сьогодні, що воно могло бути таким… коротким.
Що все могло закінчитись в секунду. Як для тієї дівчини, котра потрапила на гру з ними. Він навіть не знай її ім’я. Чи як для того чоловіка, котрий сказав «це ніколи не закінчиться» та помер від лазеру, котрий знайшов його.
Ця думка була важкою, неприємно, від неї хотілось втекти, але Карубе звик діяти, а не ховатись.
Навіть, якщо страшно чи боляче.
Навіть, якщо навколо суцільна темрява.
Він запалив вже другу сигарету, і не надто хвилювався про те, що забув про обіцянку, котру дав собі — курити менше.
Це все потім. Коли все стане ясніше.
— Де карта, яку ми виграли? Вона в тебе? — Карубе запитав тихо, і Арісу здригнувся та підскочив на місці. — Заснув чи що? — На обличчі хлопця з’явилась посмішка, коли він помітив, що друг почав терти очі. — Все-таки ти заснув, — він тихо засміявся, коли Арісу легко вдарив його по плечу за те, що він розбудив його.
— Ти просто дуже теплий, от я і заснув, — Арісу вже не намагався перебороти себе. Він знову поставив голову на плече, а коли відчув, як друг обійняв його за талію та притиснув ближче до себе, посміхнувся ширше.
Він любив його дотики. Любив аж занадто сильно.
— Думаєш, в карті є якийсь натяк на те, що це за місце? — Арісу повільно дістав з кишені гральну карту, а потім передав її другу. — Я роздивлявся її майже годину, але нічого, — хлопець взяв в руку ліхтарик та направив світло на карту.
Карубе перевертав її, перевіряв, чи нічого не було наклеєно на неї, а потім царапав поверхню.
Та гральна карта була… звичайною.
— Що може означати ця масть? Чому трефова трійка? — Карубе затиснув сигарету в роті губами, і Арісу важче проковтнув.
— Не знаю… — Він відповів щиро, а потім легко схопив сигарету за фільтр. Подушечки його пальців все ж торкнулись чужих вуст, і Карубе здивовано підняв брови. — Зараз сигарета випаде з твого рота, пропалить дірку на цій карті, що будемо робити?
Хлопець погодився та дозволив забрати сигарету. Вогонь вже майже дістався фільтру, і Арісу, піддаючись бажанню, зробив останню затяжку, на сигареті досі залишилось тепло від вуст Карубе.
— В бриджі трефа одна з найнижчих мастей. Цікаво, чи це підказка… Чи може це бути шлях до виходу?
Карубе говорив вголос, тому що так було легше. Тому що разом вони могли щось придумати.
— Думаєш, що все-таки є вихід? Що це ми десь застрягли?
— Не могли ж всі зникнути в один момент, правда? Інші мають десь бути… — Він продовжив схвильованіше, і серце Арісу стиснулось.
Карубе говорив не про абстрактних інших людей.
Не про все населення Токіо.
Він точно говорив про Емі.
— Емі? — Ім’я дівчини зірвалось з вуст Арісу, а його голос осип.
Він давно намагався прийняти її, побачити в ній щось хороше, щось таке, що подобалось другу, але… Чомусь ніяк не виходило.
Чомусь кожного разу, коли вона з’являлась, він до хрускоту стискав зуби і відводив від них очі.
Чому саме вона? Чому Карубе обрав її?
— Що? — Карубе подивився на нього здивовано, але за мить зрозумів, що саме було на думці в друга.
Що Карубе все робив заради неї.
Що він боровся тут, щоб знайти її.
Це було правильно, так й мало б бути.
Закоханий хлопець повертається до дівчини, котра чекала на нього. І… щасливий фінал, але…
Але… Це не про них.
Карубе не любив Емі. Але він звик до неї.
— Ти хочеш її побачити, так? — Арісу запитав з легкою образою, а потім змусив себе забрати голову з чужого плеча.
Карубе належав їй.
А він…
Однак, пальці Карубе стиснули його талію сильніше. Він не дав йому піти. Не дав відсунутись та обхопити свої власні колина і сховати в них обличчя.
— Я просто хочу, щоб все повернулось як було, — Карубе відповів непрямо.
Він не обманював. Він, правда, цього бажав.
Сьогодні Карубе мало не втратив його та Чоту. Мало не помер сам.
І, відчиняючи ті двері на грі, він не думав про Емі. Не про те, як кожен правильний крок наближав його до неї.
Він думав про те, як врятувати Арісу. А вже потім — себе.
— Не тікай, — Карубе звернувся до друга, його голос став нижчим. — Тут зараз тільки ти і я, — він вимкнув ліхтар, і все навколо поглинула темрява ночі.
Вони обоє мовчали, але кожен слухав чуже пришвидшене дихання.
Карубе посміхнувся сам собі.
Навколо — хаос, а тут, поруч з другом зовсім не страшно. Поруч з ним він хотів йти вперед з ще більшим натхненням.
Він вперше зрозумів, чому Арісу сказав, що те, якщо зник весь світ — то це нічого страшного.
Тільки б він не зник.
Тільки б вони залишились один з одним.
— Карубе… — Арісу прошепотів ім’я хлопця, а потім, піддаючись пориву, обійняв його за шию, більше нічого не говорячи.
Це було зайве.
В темряві все завжди здавалось простішим, а йти за власними бажаннями було легше.
Це всього лише обійми.
І ці обійми належали йому.
Долоні Карубе опинились на його спині, і серцебиття Арісу прискорилось.
Тут і зараз вони були вдвох.
Тут і зараз вони обоє закарбовували цю мить в пам’яті.
В порожньому торговому центрі.
В безлюдному місті.
Серед невизначеності, але в дивній близькості, за котру обоє відчайдушно хапались.