Work Text:
Теперішнє
Вміння брехати людська риса характеру, і Люціо не раз використовував її для банального виживання. Бажання вижити за будь-яку ціну вже схожа на котячу і... так, він вміє поєднувати їх обох. Особливо в умовах, коли життя знаходиться на волосинці кожного дня від настання ранку до закінчення вечора.
Тож рішення покинути фабрику Веніні як можна швидше виявилося закономірним і логічним, хоч ні завдання не зроблено, ні гроші за це завдання — очевидно — не отримані. Цей божевільний не збирається покидати місце, що стало для нього пасткою, без свого дворецького, ну і нехай, чорт з ним. Це його проблеми. Ні Лисиця, ні Кіт сьогодні не підуть на самовбивчу місію заради дурної маріонетки.
— Здається у цього хлопця додаткових життів ще більше ніж у мене, — каже Люціо, проводжаючи поглядом нову персону на сцені зі скуйовдженим волоссям і обличчям, повним веснянок.
Смішний жарт, враховуючи, що життя у нього одне і те можливо дуже коротке. Як і у дивного незнайомця, втім. Навряд чи вони зустрінуться знову, особливо коли край білої сорочки цілковито зникає за поворотом.
— Ти міг би й похвалити його за те, він виконує нашу роботу, брате, — ліниво протягує Клавдія.
Попри те, що вони тепер тут одні, вона ще декілька хвилин не міняє звичну позу зі схрещеними на грудях руками. Інша людина б ні за що не здогадалася, який вираз обличчя у неї за маскою, але він знає, що вона посміхається.
— Так і плату він теж отримає за нас, — фиркає Люціо у відповідь.
Веніні за свою ляльку ймовірно не пошкодує грошей... от би ще це було того варте.
— Це вже інша розмова.
Все ж з якоїсь точки зору в цьому інциденті є дещо цікаве. Перша зустріч з кимось новим за довгий час схожа на ковток прохолодної води. Та і Клавдії випала можливість похизуватися. Це раніше в неї була купа фанатів (дехто навіть почав шити копії її костюма... вбоге видовище і погана якість). В ці важкі часи залишається хизуватися хіба що перед божевільними ляльками й трупами, а з тих, чесно кажучи, поганенькі глядачі, навіть аплодувати не хочуть.
Також були часи, коли й Люціо щастило бачити Сталкера Лисицю лише зі сторони. Тепер вони в минулому, залишилися в рідких моментах спогадів як віконечко у події, що відбувалися рік назад. І водночас з тим... Люціо ніколи не забуде їхню першу зустріч.
Коли вони виходять на вулицю і повільно залишають чортову фабрику позаду, декілька крапель дощу падають на маску і змушують відтряхнутися від вологи рукою подібно незадоволеному коту. І не важливо, що в нього нема шерсті. Погана погода в Краті, здається, стала нормою. Уже так просто і не згадаєш сяйво теплого сонечка.
В той день теж йшов дощ. Ні, не так, справжня злива. Попри те, що зустріч пройшла в іншій частині міста, Люціо легко може уявити більш ранню версію себе, що згорбившись сидить під отою — ондо, дивись, навпроти — стіною. Добре видно як в калюжі поруч вода змішується зі свіжою червоною кров'ю, і не має значення, що це теж просто частина уяви. Рання версія Клавдії спочатку хоче пройти повз, не помітивши на здавалось би безлюдній вулиці стороннього, поки дещо дивне і водночас знайоме в Люціо не привертає її увагу.
От тоді... тоді все і почалося.
Минуле
З тихим шипінням Люціо притискає долоню до рани на руці. Під краєм даху, опершись об стіну, щастить трохи сховатися від дощу, але це не те щоб допомагає, бо він вже встиг змокнути до нитки. Сьогодні він планував провести вечір, скрутившись клубочком на сухому дивані в одному з покинутих вцілілих будинків, але життя штука непередбачувана. Доведеться відкласти це на потім. Якщо звісно... ні, крові всередині нього ще багато, якось видряпається. Головне перечекати, поки злива закінчиться і перев'язати рану як можна швидше.
Плескіт води в калюжах в купі з акуратними очевидно людськими кроками змушують підняти очі, щоб побачити невідому особу, що вирішила влізти в його особистий простір, в обличчя. Ну, звісно, в першу секунду і блискучий провал. В таку добу тут ніхто крім Сталкерів не ходить, а ті не покидають домівки без масок. Тож ні подивитися в очі, ні опиратися на вираз обличчя не вийде.
Втім це не заважає Люціо впізнати дівчину. Хто взагалі в цих місцях не чув про Руду Лисицю. Її образ важко не помітити, одяг і так і кричить про вишуканість і елегантність великими яскравими літерами. Кожна деталь, кожен шовчик, кожен ґудзик... Неспроста Сталкери бастарди тягаються з аристократією або і самі являються вихідцями з шановних багатих сімей.
— Чим я заслужив на... — подає голос Люціо. В першу чергу, щоб заповнити неприємну тишу своїм голосом і водночас за старою дурною звичкою починати розмови першим для примарного відчуття контролю над ситуацією.
От тільки Лисиця не дає договорити.
— Звідки у тебе це? — її голос вкрадливий і обережний, тихий, але достатньо чіткий, щоб було добре чути кожне слово. Щоб бути на рівні зі співрозмовником вона навіть присідає на навпочіпки замість того щоб як і раніше дивитися зверху вниз. Не те щоб це сильно допомагає, між ними занадто очевидна різниця у рості.
Люціо не відразу розуміє, що вона має на увазі річ, що випадково випала з його кишені. Дуже важко через маску вловити, куди саме направлений її погляд. Разом з осяянням він відчуває тонкі уколи жаху вздовж хребта, подібні до укусів комара. Від нервів так і хочеться провести по спині нігтями, щоб це дивне відчуття утихомирити.
Вдих. Видих. Вдих. Видих.
Замість того щоб приховувати річ він бере її в руку і показово виставляє вперед — золоту брошку з літерою V і малюнка у вигляді морди, лапи та пухнастого хвоста лисиці*.
— Її дав мені мій батько перед прощанням. — Попри страх брехня звучить впевнено, а голос рівний без натяку на зайві й підозрілі емоції. І не дивно, бо тільки брехня допомагає Люціо з самого дитинства виживати. Ні батьки, ні навички до боротьби, одна гола брехня. З роками вміння наточилося до ідеалу не гірше за бойовий клинок. — Це все що в мене від нього залишилося. Я був небажаною дитиною від іншої жінки, тож йому довелося відправити мене якомога далі від сім'ї.
Щоб не ганьбити репутацію вихованням бастарда і так далі й так далі й так далі...
Насправді брошка лежала біля трупа і не підняти її було б справжньою дурістю. Ще одна дурість — не сховати дорогоцінну річ надійно, але то вже деталі, з наслідками яких все одно доведеться зустрітися обличчям до обличчя.
Клавдія акуратно бере брошку з його руки й декілька хвилин задумливо — як можна зрозуміти хоча б з мовчання якщо не з погляду — крутить її у пальцях в шкіряних чорних рукавицях.
— Таку саму батько подарував мені на день народження як знак, що я його донька і належу до сім'ї Вольфе, — її голос ніби топчеться по тиші ногами, залишаючи поверх брудні сліди. — Я знала, що в мене є незаконнонароджений брат, але ніколи не думала, що зустріну його особисто. Зазвичай бастарди не доживають до нашого з тобою віку.
— Я доволі живучий, — криво посміхається у відповідь Люціо і клянеться власним життям, що погляд Лисиці під маскою максимально скептичний. І не без причини, враховуючи умови зустрічі. — Ну... зазвичай в мене більше везіння. Це просто... — він недбало вказує кивком голови на рану, — невелика невдача.
Повільно Лисиця підіймається на ноги й відтряхує штани від невидимого бруду. Після в терпляче і водночас з очевидним очікуванням вона протягує долоню в сторону Люціо.
— Ти не думаєш, що тебе вже пора підлатати, кошенятко? — звучить скрізь маску голос з відкритими насмішливими нотками, які не збираються приховувати.
— Це тому, що я молодший? — хмикає Люціо і все ж береться за її долоню здоровою рукою.
Піднятися виявляється нелегко навіть з зусиллями двох людей, зате злива починає стихати, перетворюючись в легкий майже непомітний дощик.
— А ти як думав?
Після вона проводить його у свій будинок, виділяє окрему кімнату, допомагає перев'язати рану і називається Клавдією, але звісно за умови, що справжнє ім'я не прозвучить в полі слуху чужих вух. Ще через декілька днів вона вперше знімає при ньому маску і стає помітно, що коли вона думає, що він не дивиться, від її погляду за милю несе пригніченням. Можливо починає сумніватися, чи не дарма привела у дім стороннього, і не знає, як сказати про це напряму.
Нічого. Він поправитися, набереться сил і обов'язково піде сам. Серйозні неприємні розмови двох дорослих людей ні до чого.
Теперішнє
Звісно він тоді так і не пішов.
Ні через день, ні через місяць, ні через рік. Та і Клавдія здається звикла, що більше не живе одна, і її погляд з вивчального перетворився на спокійний і часом (але лише в межах будинку) м'який. Бачити її без маски стало звичною справою, то ж і вивчити її міміку теж врешті решт виявилося нескладно.
Припідняті брови як великий знак питання до слова «серйозно»? Стиснуті в тонку лінію губи під час роздумів. Легка усмішка в знак зацікавленості.
Звиклий до недовіри Люціо ловив кожен жест в очікуванні підступу, якого так і не настало, але зчитування емоцій сестри не раз допомагали в конфліктах, то ж не вийде сказати, що це було дарма.
Навіть зараз він може легко уявити її вираз обличчя, що ховається за маскою — очі дещо прищурені з іскрами чистої лукавості в глибині зіниць. Сівши прямо на землю, Люціо проводжає поглядом хлопчину зі скуйовдженим волоссям, поки він знову не зникає за поворотом тепер вже в формі благодійного притулку Монад. Побачити його після фабрики Веніні живим і цілим — справжня несподіванка і важко поки що зрозуміти — приємна чи не дуже. Навіть Клавдія здивувалася, хоч і приховала шок за хитросплетінням лукавих солодких слів, а це багато що значить.
Цікава все-таки особа. З нього не варто і далі спускати очей.
Як тільки хлопчина зникає з поля зору і в темному мокрому провулку вони залишаються одні, Клавдія дещо розслабляється, бо більше нема перед ким вдаватися до театральщини. Хіба що поруч з Люціо на землю не сідає, не бажаючи забруднити костюм. Маски бувають різні, і момент коли вона вперше почала знімати при ньому і маску метафоричну теж був раптовим. І можливо став причиною, чому вона єдина людина в місті, якій він дійсно довіряє. Так, котам зазвичай важко вгодити.
В сказаних хлопчині словах насправді не так вже і багато брехні. Люціо дійсно втомився. З кожним днем бійки забирають все дедалі більше сил і зусиль потребують не менше. Втім він і раніше був ледачим і старався оминати відкриті сутички хитрими шляхами, а зараз...
— Ми непогано його провели? — задоволено хихикає Люціо через хвилину мовчання. — Він знову буде робити за нас нашу роботу.
От же дурник.
І на цей раз вони ж отримають плату, бо чудово знають, де знаходиться схованка Братства з особливо цінними речами. Головне бути терплячими й дочекатися моменту, коли увагу кроликів відвернуть битвою і тоді... Тоді можна буде скористатися шансом.
— Залишається сподіватися, що він не переможе їх занадто швидко, — протягує Клавдія.
— Та ну, четверо проти одного? Це точно затягнеться надовго.
У відповідь Клавдія лише коротко хмикає.
Люціо опирається підборіддям об кулак, слухаючи як вдалині чутно звуки бійки впереміш з дзеньканням леза об лезо. Йому не вперше в компанії улюбленої сестри обдурювати всяких дурників і він, сподівається, що не в останнє.
— Пам'ятаєш, як ми переконали одного бовдура, що якщо закопати на магічному полі монетку, то з неї виросте дерево, повне золотих?
— Та як таке забути.
Минуле
Декілька тижнів життя з Клавдією Вольфе бік о бік змусило прийти до простого очевидного висновку — їсти з нею за одним столом незручно і трохи соромно. І не має значення, що вона не звертає уваги на той факт, що він не вміє правильно користуватися столовими приладами й надає перевагу їсти м'ясо руками. Один вигляд того, як вона вправно орудує різноманітними виделками та ножами — для курки, для риби, для салатів — перший час незмінно вбиває апетит.
Але врешті решт і до цього звикаєш.
— Я завжди знав, що Сталкери бастарди нудні, — нахабно заявляє він за вечерею ще через тиждень.
Як і всі аристократи, втім. Недарма в їхньому гаслі говориться про честь і бла бла бла бла...
Клавдія як в минулому член знатної сім'ї досі не позбулася більшості звичок з попереднього життя і, напевно, не дуже то цього і прагне. Що кумедно виглядає, враховуючи, що вона повернулася до своєї сім'ї спиною. Після того, як батько позбавив її право на спадок, звісно, але то вже деталі, про які ніхто говорити в голос не хоче. Інформація разом з причинами про справжній занепад роду Вольфе, якій краще припадати товстим шаром пилу.
Клавдія на мить відкладає виделку в сторону і скептично підіймає брови.
— Я чую у твоєму голосі виклик.
Вона не сердиться, бо чудово розуміє, що він жартує, а жарти між ними вже встигли стати звичним ділом.
— Просто хочу знати, чи вмієш ти по-справжньому розважатися.
— По-справжньому?
— О так.
— Добре, — Клавдія декілька секунд стукає кінчиками пальців по поверхні стола, стиснувши губи в тонку лінію, а після різко встає зі стільця. — Ходімо, кошенятко, в мене є ідея.
— Так швидко? — Люціо, чесно кажучи, здивований і не старається приховувати округлені через шок очі.
— А ти як думав?
Всього через декілька годин вони повертаються додому, а їхній гучний сміх відлунює від стін і кутків. Люціо здається, що від такого реготу в нього скоро почне боліти живіт. Чесно кажучи, Клавдія зуміла його здивувати. З першого погляду доволі простий фокус — всього лише використати популярну в Краті легенду про дерево з золотими плодами на наївній людині й змусити її закопати монети у землю — зате у висновку вийшло так кумедно. Ще й грошей вдалося заробити, хоч копання мокрої землі без лопати важко назвати приємним задоволенням. Котячі навички як завжди стали у пригоді.
Клавдія тим часом підходить до столу і складає отримані монетки до грошей з їхнього спільного запасу. Покинути Крат завжди було нелегко, а в ці часи... Це не просто важко, а і коштує дорого. Неможливо дорого. Але вони обов'язково зароблять потрібну суму, бо іншого виходу нема окрім як або втекти, або продовжувати гнити в цій дірі до самої смерті.
— Забираю свої слова назад, ти вмієш веселитися, сестро, — нарешті заспокоївшись після сміху і повільно відхекуючись, каже Люціо.
Невдаха навіть не запідозрив підступ. І не дивно, в ній стільки неперевершеної акторської майстерності, що вона зіграла кульгавість майже природно особливо для стороннього ока. Варто було тільки побачити його розгублене обличчя, коли ні дерева не виросло, ні монет в ямці не знайшлося, і... але це вже інша історія.
— А ти думав, раз я колишня аристократка то я зануда? — пирхає Клавдія, поки складає гроші назад у скриньку.
— Ну... ці всі ритуали, правила... Якою виделкою їсти рибу... Вони реально нудні.
— У мене не так вже і багато правил.
— Ага, звісно. Так часом так стоїш при зустрічах ніби в будь-яку секунду готова зробити реверанс.
— Це діло звички. — Клавдія закочує очі та складає руки на грудях (поганий знак! Якби Люціо не був на емоціях то помітив би, що цей жест в першу чергу захисний, а значить він знайшов задалеко і повинен зупинитися). — Звички, яку кожен в моїй сім'ї ввібрав разом з молоком матері. Ти не був народжений моєю матір'ю, тож не дивно, що ти її не маєш. Тому, хто виріс на вулиці, не зрозуміти честь аристократів.
Наткнувшись на його похмурий пригнічений погляд, вона раптово судомно зітхає. Напевно думає, що зачепила різкими словами, але от тільки навіщо ображатися на правду?
— Я... Почекай... Я не хотіла... Я... Я не мала на увазі... — минуле красномовство зникає разом з гордістю в очах, змінившись на відкрите збентеження.
У відповідь Люціо лише хитає головою, перш ніж покинути кімнату. Відчуття гострого сорому і, напевно, провини гризе нутрощі зсередини.
Він дійсно не має вишуканих манер і розуміння, навіщо ці манери потрібні. Він грубий, прямолінійний і невихований. Він навіть не має аристократської крові в жилах. Він навіть не її рідний брат. Натомість він брехун і боягуз. І чортовий егоїст. Занадто егоїст, щоб розказати правду. Занадто егоїст, щоб втратити єдину людину, що за все його життя поставилася до нього з любов'ю, буквально підібрала на вулиці немов голодне сумне кошеня. Занадто егоїст, щоб піти по власній волі. Занадто егоїст...
Теперішнє
— Що за чорт... Серйозно?
Від роздратування Люціо зі всієї сили штовхає ногою найближчий камінець так, що той відлітає до стіни. Клавдія поруч зітхає і складає руки на грудях. Вона незадоволена і розчарована, бо сховок порожній, а значить треба знову звернутися до алхіміків за скупими подачками, і все ж намагається не видавати цього занадто явно. Майже виходить.
Але ці старання не допомагають Люціо не відчувати провину. Все-таки це через нього вони досі застрягли в Краті. Вони як раз мали накопичити потрібну суму для втечі, коли через його хворобу довелося витратити всі гроші на ліки, які до пуття і не допомогли. Подачки алхіміків лише на короткий час абияк повертають зір, чи скоріше проблиски світу перед очима, а після знову сліпота і порожнеча.
І прощавай мрія про волю.
Так, Люціо дійсно занадто егоїст, щоб піти. Можливо без тягара у вигляді його персони Клавдія вже давно б покинула Крат і горя не знала, замість цього їй доводиться няньчитися з марним молодшим братиком. Та водночас з тим час від часу з'являється відчуття, що саме опіка над ним змушує її жити кожен новий день, ніби це додає до її життя трохи більше сенсу. Такі думки лякають і залишаються необдуманими в запилених комірчинах на краю свідомості.
Повернувши в рівну елегантну поставу впевненість, Клавдія пару раз плескає Люціо по плечу.
— Нічого. Ми знайдемо інший вихід. Інший спосіб.
А зараз краще тікати, поки кролики не повернулися з бійки. Хто зна, на чиїй стороні сьогодні перемога.
Це вже потім щастить дізнатися, що хлопчина вийшов з поля бою неушкодженим, а глава Братства мертвий. Ставати ворогом такому супернику не найкраща ідея, тож при наступній зустрічі Клавдія майже не хитрить. Майже. Все така їй потрібно багато сили волі на те, щоб піти на відкриті благання. І той факт, що хлопчина не посилає обох брехунів жо пекла, а ділиться фруктом з чудодійного дерева... Можливо він не тільки сильний і витривалий, а і занадто добрий. І дурний. Наївне дитя.
Люціо хвилину крутить в руці плід у вигляді монетки й робить обережний укус. Доволі смішно те, що дерево з легенди виявилося правдою, тому смак м'якоті має легкі нотки іронії. Але, звісно, те, що росте на його гілках має більшу цінність ніж одна золота монетка. Набагато більшу. Дехто б з радістю продав за ці фрукти душу.
Всупереч одягнутій масці, він відчуває, що Клавдія дивиться на нього з надією. Хоча б, щоб її порадувати, він хоче, щоб сила клятого плода швидше подіяла.
Минуле
Чесно? Коли зір почав пропадати вперше, це налякало Люціо мало не до смерті. Справжні коти мають вуса для орієнтування у просторі і гострий слух, але він не справжній кіт. Він і так не те щоб хороший боєць, а коли не здатен бачити супротивника чітко, то тим паче наражається на поразку. Що вже говорити про звичайні прогулянки містом, де на кожному кроці чатує небезпека. Попри те, що він живе в Краті з народження, він все одно сьогодні зумів ганебно заблукати і ледве повернувся додому.
Бажання покидати будинок стає все дедалі менше, жаль, тільки воно неможливе.
Коли зір знову повертається на деякий час, Люціо вперше цікавиться книжками, що стоять у Клавдії в кабінеті. Його навички до читання паршиві через малу кількість уроків в дитинстві, але їх, на щастя, вистачає, щоб справитися з простою казкою. І неважливо, що на декілька сторінок часом йде година. В будь-якому випадку прогрес є прогрес.
Невигадлива історія про магію веселить і водночас наводить смуток. Напевно в першу чергу, тому що Клавдія мимохіть каже, що якби чарівні феї існували, вона б попросила ліки для нього. Він у відповідь мовчки усміхається. Він точно знає, що побажав би бути її справжнім братом і іншу дурню. В останній час він став занадто сентиментальний. Але в такому випадку він хоча б помер би зі спокійним серцем. Єдине, добрих фей в реальності не існує. Цей світ занадто жорстокий для маленьких невинних створінь, що виконують чужі бажання.
Чергове погіршення хвороби Люціо зустрічає розгубленістю і страхом і розуміє, що зовсім не скоро до цього звикне. Ні через день, ні через тиждень. Можливо через місяць? І то не факт.
Повернувшись додому, Клавдія застає його за обмацуванням стін у спробі повернутися до своєї кімнати. Ні, він прекрасно знає туди дорогу, просто поки сліпота застилає очі, паніка застилає розум і не дає врівноважено думати.
Здалеку ніби скрізь товстий шар вати до слуху долинає, як вона просить його дихати. Зате фізично добре відчутно, як вона кладе долоні на його плечі, очевидно трохи пригнувшись, щоб бути з ним на одному рівні. Доволі простий для неї жест показати прихильність, хоча після нього точно болить шия. Що поробиш, якщо ріст дозволяє дивитися на людей зверху вниз, але це і створює дистанцію.
Коли він заспокоюється, Клавдія розказує про подарунок, знайдений сьогодні у місті — маленькі парні дзвіночки. Без зайвих слів вона вішає одні Люціо на одяг, а другі собі. Каже, що це для того, щоб краще орієнтуватися і знаходити одне одного в будь-якій біді.
— Ти більше не будеш ходити по місту сам, кошенятко. Тільки зі мною. Бо якщо не послухаєшся і загубишся, то...
І саме це миле звертання, яке вона використовує лише в особливих випадках і якомога далі від зайвих вух, замість звичного короткого «брате» найкраще вказує на те, що вона схвильована.
— То що?
— Я тебе покусаю.
— Серйозно? — не стримується Люціо від іронічного тихого хихикання.
— Так. Ти кіт, я лисиця. Лисиці належать до родини собачих, тому я тебе покусаю так, що від тебе нічого не залишиться, — попри те, що це неприкрита погроза, її голос наповнений сестринською ніжністю, через що її важко сприймати навсправжки. Можливо і не потрібно.
Люціо усміхається, торкаючись дзвіночків кінчиками пальців. Хоч він їх і не бачить, все одно прекрасно знає, де вони знаходяться. Відчуває фізично їхню вагу на тілі.
— Домовилися.
Теперішнє
Алхіміки або люблять порожні обіцянки, або не люблять платити повну суму, і все ж вперше вони дотрималися своїх слів. Залишити їх разом з Кратом позаду схоже на найпрекрасніше почуття в житті. Отримана плата за викрадення старого Джепетто піде на втечу, а фруктів, що замість стусанів дав хитрим Лисичці й Котику хлопчина, нарешті достатньо щоб вилікувати хворобу. Вперше за довгий час життя показує шлях до світла, а не як завжди штурхає ногами. Навіть сонце, піднявшись на небі, пробилося скрізь хмари. Хороший початок для нового дня, чи не так?
Направляючись порожньою дорогою в невідомому напрямку, вони скидають маски з лиць і залишають прямо на узбіччі. Невідомо куди й невідомо навіщо, просто у світ за очі головне, щоб якомога далі від гнилого Крату.
Клавдія не зупиняється, коли розв'язує тугий вузол на голові, в який зазвичай затиснуте її довге каштанове волосся, і дозволяє йому вільно впасти на плечі. На її обличчі такий глибокий спокій, що Люціо майже фізично боляче від того, що йому доведеться його розбити на шматки.
Але ж не може він брехати до самого кінця. Врешті решт правду довелося б сказати вголос і краще зараз ніж занадто пізно.
Втім... Хіба вже не пізно? Враховуючи запізнення на цілий рік.
— Клавдіє, — Люціо вкладає багато зусиль в те, щоб говорити рівно, і змушує свій голос не тремтіти. Чесно? Виходить паршиво. Він зупиняється, змушуючи її теж припинити йти. — Я повинен тобі дещо сказати.
Клавдія повертається до нього обличчям і схиляє голову набік в очікуванні.
— Я не твій брат. Я збрехав. І брошку твій батько мені ніколи не давав, я її вкрав, — випалює він на одному подиху.
Ну от. Це можна назвати справжнім фіналом їхньої історії? Тепер вона має повне право піти сама, залишивши його позаду як і алхіміків, як і Крат, зрозумівши, що весь цей рік витрачала купу зусиль і старань в порожнечу — на чужу людину ще й вбогого брехуна.
І разом з тим вказані слова дарують полегшення, забравши з грудної клітки важкий тягар. Люціо робить глибокий видих, відчуваючи, що готовий до гнівної відповіді.
Але Клавдія як завжди знаходить спосіб його здивувати. Замість того, щоб вирушити в дорогу наодинці, вона продовжує стояти навпроти без краплі злості у ніжному погляді.
— Ні, ти мій брат, кошенятко.
— Що...? Ти не розумієш...
— Я розумію, — хитає головою Клавдія. — Ми не кровно споріднені, і що з того? Не дивись на те, що аристократи цінують рідну кров вище за інші зв'язки. Я давно зрозуміла, що насправді вона не має значення. Ще тоді, коли батько пообіцяв залишити мене без копійки в кишені за те, що я пішла у Сталкери в бажанні уберегти сім'ю від занепаду. Хах, іронічно, що у висновку від роду Вольфе нічого не залишилося. І взагалі, — вона м'яко усміхається, — я здогадувалася про це вже давно.
— Наскільки давно?
— Та на самому початку я бачила, що тебе гризуть сумління.
Чорт. Таки з Люціо поганий брехун. Або Клавдія просто занадто добре його знає.
— Я ж кажу, ти мій брат не дивлячись ні на що, — продовжує вона, помітивши сумнів на його обличчі, — бо справжня сім'я не пов'язана кровно, це в першу чергу люди, які з тобою поруч.
Люціо невпевнено киває, відчуваючи, як куточки очей щипає через сльози. Він дійсно став занадто сентиментальним. Якщо не зраджує пам'ять востаннє він плакав коли ще був малою дитиною. Але зараз для цього є поважна причина — здається його головна мрія збулася і без втручання магії добрих фей.
Підійшовши ближче, Клавдія кладе руку на його плече, і вони знову продовжують йти невідомо куди й невідомо навіщо, головне разом, чи не так?