Chapter Text
Труп Косовського знайшли на третій день пошуків. Його рештки лежали у яру, над ними добряче попрацювали хижаки, охочі до мертвечини. Упізнали Косовського по фірмових чоботах, що племінник переслав йому з самого Києва, а також по хрестоподібному шраму на правому стегні. Спотворене обличчя родичам не показали, як і розшматовану грудну клітину, з якої звіри зжерли більшу частину нутрощів. Зальотний патологоанатом відмовлявся писати заключення, казав, стільки порваних трупів йому привозили з лісу, але такий жах він бачив вперше. Місцеві лише шкірилися й підсували папірці поближче, мовляв, пиши-пиши, лікарю, замало ще світу бачив, щоб такі заяви робить.
Дядько Міша дружив з Косовським міцно. Вони разом багато пережили: і шкільні роки, і закриття заводу, і навіть звинувачення в умисному вбивстві. Свого часу ця історія прогриміла всюди навкруги: навіть школярі переповідали її один одному на курилці, прикрашаючи від себе кривавими подробицями. За версією слідства, дядько Міша гулящу дружину придушив, на машині Косовського відвіз на Північний міст та скинув тіло у річку, однак до Дениса розповідь дійшла у вигляді горрор-драми з елементами розчленування: начебто зрадницю не просто вбили, а розрубили на частини і кинули бродячим собакам, які пізніше приохотились до людського м’яса, збилися у стаю, і тепер чатували біля дитячих майданчиків, пожираючи малих та нетямущих. Навіть навчаючись у п’ятому класі, Вовк чудово розумів, що старшаки просто лякали малечу, щоб ті ночами всцикалися у ліжечках. А шість років потому ті страшилки взагалі здавались настільки безглуздими, що ідеально пасували збірці анекдотів.
Денис не пам’ятав, чи горював дядько Міша після похорону дружини — по малолітству такі речі не привертають уваги. Проте зараз Вовк бачив, як сильно Михайла Степановича вразила смерть Косовського. Вже другу добу він практично не працював: так, пересідав з ящика на ящик, крутив в руках потерту пачку цигарок й мовчки витріщався у пустоту. Денис вирішив чужому горю не заважати, тому машини розвантажував самостійно, працюючи без обіду й відпочинку.
Під вечір, звичайно, стало тяжко. Ломило спину, тягнуло поперек, навіть руки почали тремтіти, хоча такого з Вовком вже давно не траплялось — регулярні тренування й фізична праця чудово його загартували: він роздався у плечах, нагнав м’язову масу і тепер міг тинятися по підворіттях без остраху, що в нього відберуть тижневу зарплатню.
— Денисе, ти як? Зовсім замучився? — подав голос дядько Міша, відірвавши погляд від стіни.
— Та ні, нормально.
— Козиришся… От і правильно. В цьому житті інакше й не вийде. Падай, — Михайло Степанович підсунув криво сколочений табурет, який так і не прижився на складі через свою неповноцінність. — Робочий день закінчено, хоч трошки відпочинь.
Денис обережно присів та прийняв від дядька Мишка стакан з каламутною бодягою (і де він тільки її ховав?).
— Пом’янемо.
Випили, не чокаючись.
Вогняне питво обпекло горлянку. Вовк прижмурився у спробі стримати ганебний кашель, проте не зміг. Михайло Степанович по-батьківськи похлопав Дениса по спині й сунув йому сигарету у зуби.
— Потім, — просипів Вовк.
— Як скажеш, спортсмен. Тоді назад віддай.
Тишу передзахідних присмерків прошив тріск запальнички. Нікотиновий дим і спирт набатом вдарили по голові, Денис подумав, що наступного разу він збігає до магазину по палку ковбаси з батоном — бухати на голодний шлунок виявилось сумнівною ідеєю.
Уздовж дороги запалювались ліхтарі. Центральний універмаг та його околиці набули слави єдиного місця у Нурті, де електрика була завжди, в будь-який час. Така-собі оаза серед пустки занепаду й урбаністичної депресії. Тут вечорами збиралася молодь й розважала охоронця магазину грою на гітарі, превеселим сміхом й відверто безсоромними жартами. Сюди ж вранці стягувались пенсіонери з усіх усюдів міста, щоб обговорити ціни на продукти й черги до амбулаторії. Вдень тут товклися молоді матусі, виглядаючи знижки на підгузки та дитяче харчування. Людина, просидівши добу біля універмагу, могла цілком повірити у те, що в місті Нурта вирує життя. Але, на жаль, варто було пройти всього пару кварталів, повз аптеку, ринок і молочну кухню, як ушляхетнений центр змінювався на пошарпані сірі будинки, дощенту розбитий асфальт, дитячі майданчики, де з усіх гойдалок та каруселей залишилась лиш пара турніків, поїдених іржею.
Денису говорили, що у розквіт совку все було інакше. Поки не закрили ливарний завод і у людей була робота, місто розбудовували кожен рік, приймаючи до себе нових цінних кадрів разом з їхніми родинами. Школи стояли повністю укомплектовані, замість амбулаторії була повноцінна поліклініка з профільними спеціалістами, в Будинку культури проводили купу безкоштовних гуртків, а на місці Центрального універмагу збирались будувати ПТУ.
А потім совок розвалився і все пішло по пизді.
В розповіді про чудовий радянський режим Вовк вірив ще менше, ніж у байки про собак-людожерів. Він взагалі слухав стариганів краєм вуха: в молодості у всіх пенсіонерів трава була зеленіша й морозиво коштували три копи. А ще не скакав тиск, не хапало серце і хєр стояв, наче днювальний на тумбі.
Тільки з Радянським Союзом то ніяк не було пов’язано.
Дядько Міша розлив ще самогону. Денис, зробивши короткий видих, хильнув стакан, цього разу навіть не скривившись. Свідомість затягло густим туманом: звуки стали тихими, віддаленими, час сповільнився, як у фантастичному кіно.
— Ех, говорила моя милоданка: «Переживеш ти нас усіх», — промимрив Михайло Степанович. — А я не вірив, уявляєш?
— А це ви її вбили? — раптово бовкнув Вовк.
Усупереч очікуванням, дядя Міша не розлютився і навіть в пику не дав. Тільки сумно всміхнувся, пожував цигарку і сказав:
— Любить в нас народ нісенітниці вигадувати. Місто мале, новин немає, ось і знаходяться фантазери — один речистіший за іншого. Я, Денисе, нікого не вбивав. Дізнався про зраду, попросив свою любку речі зібрати та розійтись лагодком. А вона у сльози, мовляв, куди ж я піду, куди ти мене женеш, що ж мені тепер робити… Голосила, бідолашна, але я твердо правив своє: розлучаємося. Не буду з тобою жити.
— Ну, і шо?
— А то, Дениску. Не заведено було в ті часи, розумієш? Уяви: ти у себе в огороді порпаєшся, а на тебе сусіди із-за паркану дивляться. А тут така ганьба: жінку вигнав, ще й за зраду. Це ви, молоді, як що, так одразу в крик, а ми, розумієш, звикли з’ясовувати все тихо, щоб ніхто не зачув…
— І?
— Витурив я її. А вона візьми і втопись у Липці. Хто ж гадав, що так все складеться?
В глибині душі Денис трохи засмутився. Міська легенда на ділі виявилася похмурою битовухою з сумним кінцем. Ніякої тобі інтриги, цілковита нудьга. Як і все у сраній Нурті.
— Олексія я твого давно не бачив, — несподівано змінив тему дядя Міша. — Він з бібліотеки взагалі носа не суне?
— Лесь вчиться, — коротко відповів Вовк, вирішивши не вдаватися до подробиць.
Звичайно, в місті всі й так знали про трепетні стосунки родин Вовк і Руденко. Мати Олексія познайомилась з батьком Дениса років зо п’ять тому. Жінка, що втратила чоловіка на війні в Афгані, та самотній вдівець — сюжет, вартий серіалу на державному каналі. За всіма канонами вони мали закохатися, одружитися, переїхати у великий будинок і наплодити купу дітей. Могла б вийти славна історія з епіграфом «Вони знайшли втіху один в одному». Але реальність була сурова: Руденко і Вовк-старший знайшли один в одному товаришів по чарці.
Олексій з Денисом зробилися сиротами при живих батьках. Ніхто не переймався їхньою долею, вони були самі по собі. Руденко-старша отримувала мізерні виплати від держави й майже одразу їх пропивала. Її брат по чарці намагався не пасти задніх. На дітей гроші не знаходились. Денис почав приробляти, Олексій — підкрадати. Іноді його ловили на гарячому й страхали дитячою кімнатою міліції, але далі погроз справа не заходила — аж настільки жалісно блимав очима щуплявий хлопчик-сирітка.
Незважаючи на бідне становище родини, Руденко примудрився зберегти гарну успішність у школі. Він вирішив будь-яким способом видертися з клятого міста, тому гарував як проклятий: зубрив інформатику й алгебру, самостійно підтягав англійську, писав програмні коди в товстому зошиті в клітинку… Денис Лесем захоплювався. Сам він дотягував випускний клас виключно на репутації «сумлінного хлопця», який намагається виконувати домашні завдання в перервах між роботою вантажника.
— Коли у вас випускні?
— У червні.
— О. Ще цілий місяць на підготовку. На п’ятірки все напишеш.
Денис лиш гмикнув у відповідь. Віра дяді Міші в його сили дуже надихала, але не настільки, щоб з патологічного трієчника перетворитися на золотого медаліста. Вовк вже давно вирішив, що піде до армії. Хотів лише передусім впевнитися, що Олексія візьмуть на бюджет, і він не злякається в останній момент переїхати до Києва.
— Тобі ще налити?
— Ні, дякую, я пас.
Денис підвівся на ноги, похитнувся, і зрозумів, що додому він сьогодні не піде. Ще не вистачало натрапити на батька, який вже другу добу сидів без бухла в очікуванні чужих соціальних виплат, і отримати від нього по пиці. Зазвичай Вовк-старший не розпускав руки, але вимушена тверезість погано на нього впливала.
— До завтра, дядь Міша.
— Бувай.
Запхавши руки в кишені джинсів, Денис поплентався до Будинку культури.
Довга триповерхова будівля, прикрашена бюстами Леніна, порожнювала вже бозна-скільки. Ця безглузда громадина, витримана у стилі радянського бароко (за словами Олексія), не викликала нічого, крім відрази. Всі ці дурнуваті колони, арки та ліпнина виглядали як цукрові трояндочки на торті з гівна, але Лесю тут чомусь подобалось. Він вподобав маленьку кімнату на другому поверсі, що раніше слугувала кабінетом місцевому чинуші: там лишився похилений дубовий стіл, стілець, пара стелажів і всюдисущий, сука, Ленін. Портрет Ілліча настільки осудно витріщався, що Вовк кожного разу поривався дістати цизорика і вирізати вождю революції баньки. От і зараз, ледве переступивши поріг, Денис наткнувся поглядом на суворо зведені брови й дурнувату кепку.
— Що, теж шукаєш політичний притулок? — долинуло з кутка.
Озброївшись книжкою, Лесь сидів на спальнику й кутався у притягнену з дому ковдру. Вікна з прогнилими дерев’яними рамами ніхєра не захищали ні від нічного холоду, ні від вітру.
— Ага, є таке. В тебе мати ще на пошту за грошима не ходила?
— Поки ні, — Олексій знизав плечима й посунувся, звільняючи Денису нагріте місце.
Вовк скинув куртку й примостився поруч, притуливши до себе шморгаючого носом друга.
— Слухай, може, тобі не до Києва треба вступати, а в Сімферополь? Тільки уяви: море, сонце, тепло…
— Крижані морські бризи, волога, пліснява на стінах.
— Ех, немає в тобі романтики.
Лесь невдоволено фиркнув, присунувся ближче й повернувся до читання. Промінь ліхтарика вихоплював окремі фрази, з яких Денис розумів лише сполучники і прийменники. Усілякі «паралельні й розподілені системи» проходили повз, не лишаючи в голові ані натяку на корисну інформацію.
— Від тебе самогоном тхне.
— Вибач. Не зміг відмовитися: дядь Міша Косовського поминав.
— Ну, він сам винен, не треба було так глибоко в ліс заходити. Наштовхнувся на ведмедя, той його й порвав.
— А фізрук каже, що не ведмідь. Сніг у цьому році зійшов рано, вони зі сплячки давно вже вийшли й віджерлися як слід.
— А цей не віджерся! — буркнув Лесь й загородився підручником.
Денис на чужий спалах роздратування не звернув уваги — Руденко з кожним днем нервував все більш, панікуючи перед іспитами.
— Досить у темряві читати, очі зіпсуєш.
— Якщо ти прийшов мені мізки полоскати, то вдягайся й вали звідси.
— Не можу. Боюсь, що тебе бомжі відгамселять. Місце-то тут добре, облаштоване…
Лесь демонстративно пустив очі під лоба й гепнув друга книгою. Потерши забите плече, Денис перехопив Руденка за зап’ясток й різко смикнув, вронивши на себе. Жартівлива прочуханка закінчилась швидко: безсовісно користуючись своїми габаритами, Вовк скрутив суперника, замотав у ковдру, наче в кокон, і повалив на підлогу, зафіксувавши ліктем.
— Довбень, блін! — Лесь злісно пихтів і звивався. — Пусти!
— Не пущу. Ти мене б’єш.
— Це я в тебе знання методом дифузії запихаю!
— Шо-шо?
— Пусти, кажу, — Руденко припинив смикатися. — Боляче. Руку прищемив.
— Чорт, вибач, будь ласка…
Опинившись на волі, Лесь спершу почав поправляти волосся: розпустив потріпаний хвіст, пройшовся долонею по сплутаним рудим пасмам, пригладив потилицю, щоб не лишилося півників… Вовк спостерігав за процесом, не знаючи, що йому робити — підхихикувати, що Руденко знову чепуриться наче дівчинка чи сидіти тихенько, запам’ятовуючи кожну мить.
— Чого дивишся?
— Любуюсь, — бовкнув Денис і одразу ж отримав штурхана ногою.
— Бовдур.
Руденко затягнув резинку й вернувсь до читання параграфа.
Серед ночі Вовк підкинувся від голосного дренькоту. Поривчастий вітер трусив віконні рами, жбурляв у скло гілки й дрібне сміття. Погода псувалась.
На зовнішній карниз впали перші краплі дощу. Денис шумно потягнув носом: у повітрі пахло озоном, вологою та… загрозою. Неясною, невловною, незнайомою. Денис не міг пояснити, що відбувається, але від страху у нього настовбурчилось волосся на потилиці.
Лесь, який зазвичай вирізнявся сторожким сном, на цей раз безсовісно давав хропака, приладнавши голову на підручнику. Намагаючись бодай трохи угамувати відчуття тривоги, Вовк встав і пішов до дверей — перевірити засов.
Металева клямка виявилась зсунутою.
Денис насупився, не розуміючи, як так сталось — вони з Лесем завжди зачинялись перед тим, як піти на бокову.
Нервово озирнувшись, Вовк зачинив двері й про всяк випадок підпер їх стільцем.
На місто сунула буря.