Work Text:
ㅤКомплекс. Гігантська споруда, яку називали містом, але насправді вона була одночасно колискою, в’язницею та труною. Життя починалося в цих стінах, але коли воно згасало, його викидали за межі без жодного вшанування. Вони просто звільняли місце для нової людської одиниці.
ㅤДля стороннього спостерігача Комплекс став би втіленням найгіршого жаху клаустрофоба. Уявіть собі: прожити все життя в чотирьох стінах, нехай і просторих, без навіть ілюзорної можливості вийти назовні. Але місцеві? Для них це було все, що є. Люди тут не знали волі, та й не прагнули її, навчені з дитинства підкорятися єдиному закону, що написали ще за часів трагедії, але жодного разу не переписували.
ㅤЗа товстим шаром армованого бетону, десь там, назовні, світ, ймовірно, вже давно був мертвим. Вірус, що перетворив людство на сторінки підручників історії, залишив живим лише одинокі ізольовані міста — гігантські радянські механізми виживання, де життя було не більше ніж ресурсом.
ㅤУ цьому справжнісінькому склепі люди, як не дивно, все ще знаходили спосіб чіплятися за життя через дрібнички. Однак, в умовах дефіциту абсолютно всього, звичайні для людства речі стали ледь не розкішшю: фотокартки, цигарки або солодкий чай, чашку якого Максим зараз тримав у руках. Цукор у Комплексі був на вагу золота. Він був валютою і розвагою водночас, але юнак не шкодував його, сподіваючись, що бодай ця маленька радість змусить його професора відірватися від роботи та нарешті звернути на нього увагу. Хіба він не заслуговує хоч на трішки визнання за свою турботу?
ㅤБілявий хлопець легенько штовхнув двері, заходячи до напівтемного кабінету, де єдиним джерелом світла була невелика настільна лампа — Віктор мав дурну звичку вимикати верхнє світло, а потім намагатися розгледіти записи у темряві. Не дивно, що він носив окуляри.
ㅤМаксим обережно поставив чашку на стіл якомога далі від важливих паперів і глибоко зітхнув. У цьому холодному світлі Віктор виглядав майже як мертв’як. Він був худим, втомленим, під його очима залягли глибокі тіні, але він продовжував працювати, заповнюючи якийсь черговий бланк. Юнаку було боляче дивитися, як його кохана людина цілеспрямовано топить себе у роботі.
ㅤ— Ти все ще тут… — м’яко промовив Максим, але в його голосі чулися нотки розчарованого докору. — Твоя зміна закінчилася ще годину тому. Всі нормальні люди йдуть додому бачити гарні сни. Мені б теж варто було бути серед них. Але я зробив тобі чаю! З п’ятьма ложками цукру, все як ти любиш.
Віктор повернувся, кинувши на свого асистента лише один швидкий погляд. За мить його бліда рука знову виводила літери, ніби нічого не сталося. Його не вразив солодкий чай. Принаймні, так здавалося ззовні.
ㅤ— Дякую, Максе. Доречно, — кинув він сухо, наче оцінив вчасно принесений лабораторний інструмент, а не прояв турботи. — Ти знаєш, що я тебе не тримаю.
ㅤ— А ти? — запитав Максим. — Ти знову залишишся тут?
ㅤ— Мені потрібно завершити цей звіт.
ㅤВікторова рука, що стискала тонку металеву ручку, ледь помітно тремтіла від перевтоми. Проте він змушував себе виводити кожну літеру бездоганно рівно — так, ніби від цього залежало його життя. Власне, певною мірою так воно й було: просто зараз доктор власноруч фальсифікував вердикт у черговому звіті.
ㅤДекілька днів тому Максим, зазвичай бездоганно обережний, припустився своєї першої помилки за два роки та розбив скляну колбу. Система не пробачала марнотратства, і Віктор знав, що для Максима, який був єдиною опорою для молодшої сестри, такий вирок став би фатальним. Тому замість догани він обрав брехню, списуючи інцидент на “дефект при транспортуванні”, буквально викреслюючи помилку Максима.
ㅤІ тепер він не міг просто піти додому. Не тоді, коли брехня на папері ще навіть не встигла висохнути.
ㅤХлопець не відступив. Навпаки, він підсунув вільний стілець впритул до столу і вмостився головою на складені на краю лікті. Тепер його обличчя опинилося зовсім поруч із руками вірусолога, і Максим замер, розглядаючи його знизу-вгору якимсь зачарованим, але втомленим поглядом.
ㅤ— …Знаєш… — Максим завагався, підбираючи слова, намагаючись в останній раз привернути до себе увагу. — Я сьогодні думав про нас. Я справді ціную те, що ти є. Що ми… ну, разом. Попри всі ці складнощі та випробування. Ти для мене важливий, Вітю.
ㅤВсе зупинилося. Світ навколо Віктора стиснувся до розмірів робочого столу. Скрегіт ручки об папір обірвався, залишивши по собі дзвінку, болючу тишу. Макс відчутно нервував, кажучи це, однак йому було легше формувати свої почуття у слова, ніж Віктору, який просто завмер, підібгавши губи.
ㅤВін відчував у цьому якусь несправедливість. Те, як Максим легко розкидався словами: “ти такий красивий сьогодні”, “я ціную тебе”, “я хвилююся”… Віктор теж хотів кричати про свою вдячність, про щире, майже релігійне обожнювання, але ці фрази ніколи не виходили за межі його уяви. Доктор завжди вважав, що людей треба судити за їхні дії, а не за слова, адже словами було легко зачарувати, але ще легше — підступно надурити. А найголовніше… Щось було до біса вразливе в тому, щоб просто промовити кілька теплих, щирих слів.
ㅤЦього ніколи не було б достатньо. Максим заслуговував не на порожні обіцянки, а на дію — на щось вагоме, що можна потримати в руках.
ㅤСаме тому Віктор мовчки підкладав у кишеню куртки Максима свій талон на обід у їдальні, сухо кидаючи: “Я не голодний, а тобі треба гарно харчуватися”. Саме тому він вечорами замість сну вивчав робочі графіки, щоб виписати Максиму зайвий вихідний, аргументуючи це необхідністю відпочинку заради підвищення ефективності.
ㅤНайважче було з Зоряною. Віктор знав, як Максиму важко тягнути на собі побут і сестру на мізерну зарплату асистента в лабораторії. Купуючи дівчинці дорогі олівці чи зошити, Віктор щоразу готував маску байдужості. “Я взяв це для твоєї сестри, — казав він, дивлячись кудись повз Максима, — дітям потрібно різнобічно розвиватися”. Або ж “Тобі варто взяти відгул у четвер. Зоряні потрібен гідний приклад для наслідування, а ти виглядаєш як привид”.
ㅤЗоряна. Зоряна. Зоряна. Віктор ховався за ім'ям дитини, не бажаючи казати прямо заради чого і кого він це все робить. Чоловік сподівався, що Макс побачить за цією жертовністю його відданість, його крик про кохання.
ㅤАле той бачив лише провідного вірусолога, серце якого неможливо розтопити.
ㅤМаксим беззаперечно визнавав: так, приємно мати бонуси на робочому місці, однак він жадав не цих тихих звершень. Йому було байдуже до виписаних премій, поки між ними висіла тиша. Він відчайдушно потребував почути у відповідь бодай кілька приємних слів, які б не пройшли через фільтр професійної стриманості. Максиму хотілося простого підтвердження: він не просто цінний колега. Інколи так хотілося відчути себе людиною, яка важлива сама по собі, просто бо… існує.
ㅤ— Я теж.
ㅤЦе прозвучало сухо. Буденно. Так, наче Віктор просто підтвердив отримання чергової партії реагентів. Асистент застиг.
ㅤМаксим відчув, як слова, що він так бережно вибудовував, раптом розсипалися дрібним склом і впали десь у шлунку, колючи зсередини. Він сподівався на іскру, на випадковий смішок, на те, що Віктор хоча б відкладе ручку і просто подивиться на нього з, хоч і короткою, але усмішкою.
ㅤАле замість цього — два слова, кинуті повз вуха, які були просто бездушним ехом того, що сказав юнак.
ㅤ— “Ти теж”? — перепитав Максим пошепки, і в його голосі забриніла образа.
ㅤ— Я теж ціную, — пояснив Віктор сухіше, ніж того хотілося.
ㅤ— І все? Просто… “я теж”…
ㅤВіктор відчув, як у середині все огортає гаряче, вогняне роздратування. Це було роздратування на себе, на ситуацію, на ці кляті Комплекс і Систему, які відучили його говорити. Але його захисний механізм спрацював швидше за совість, тому він за звичкою увімкнув професіоналізм.
ㅤДоктор різко випрямив спину, поправляючи окуляри. Цей жест завжди слугував йому за щит.
ㅤ— А що ти хочеш почути, Максе? Оди? — його голос став колючим. — Ти маєш рацію: робоча зміна закінчилася годину назад. Іди додому. Тобі треба виспатися. Завтра у нас складна серія аналізів, та мені потрібен уважний асистент, а не сонько.
ㅤМаксим лише кивнув — коротко, майже непомітно, — і відвів очі кудись у бік столу, потупивши погляд. Коли він заговорив, голос уже звучав рівно, слухняно, так, як зазвичай підлеглий звертається до свого керівника.
ㅤ— Зрозумів. Напевне… вибач, що затримав. Ну… на добраніч?
ㅤВін підвівся. Стілець тихо ковзнув підлогою, але у цій тиші звук здавався надто різким та нереальним, наче це був скрегіт не по дереву, а по самому серцю науковця. Чоловік ледь помітно повів плечима, як од холоду, спостерігаючи за тим, як постать Максима повільно прямує до дверей, ніби дає цим останній шанс вибачитися.
ㅤАле ні. Віктор не міг вимовити ні слова, хоча всередині провідний вірусолог вже картав себе за свою дурість.
ㅤДвері зачинилися повільно, з ледь чутним клацанням.
ㅤВін подивився на стіл. На підроблений звіт, який мав врятувати Максима. На чашку солодкого чаю, який вже встиг охолонути, в стороні. Усе це раптом здалося йому купою сміття. Який сенс був у його діях, якщо вони будували між ними стіну, а не міст?
***
ㅤНаступні кілька днів Віктор відчував постійну напругу. Максим поводився бездоганно, як і завжди, тобто він був ввічливим, вчасно подавав результати аналізів і навіть усміхався. Це була та реакція на конфлікти, яку вірусолог вже встиг завчити: Максим ніколи не дозволяв сваркам довго впливати на їхні стосунки, як професійні, так і особисті. Але, навіть знаючи це, Віктор досі почувався винним за свою безпорадність у той вечір.
ㅤНеможливо було позбутися думки, що його тихо ненавидять, хоча це було не так.
ㅤДоктор Вишневецький не міг спати, постійно згадуючи свої слова. “Я теж”... Його катувала думка, що він може ось так необачно зіпсувати взаємини з найближчою людиною у всьому Комплексі. Тому в перший же вихідний свого асистента Віктор, замість того щоб відпочивати після виснажливої зміни, опинився біля знайомих дверей на житловому поверсі.
ㅤУ руках він стискав пакет. Там була невелика плитка шоколаду — фантастична рідкість для Комплексу, яку він дивом виміняв за допомогою професійних зв’язків, — і дитяча розмальовка для Зоряни.
ㅤВіктор стояв перед дверима, застигши в нерішучості, яка була йому абсолютно не властива. Людина, чия рука ніколи не здригалася під час роботи з летальними штамами, зараз відчувала, як долоні стають вологими від хвилювання. Він кілька разів підносив кулак до обшитого дермантином дерева, але щоразу зупинявся за сантиметр до цілі, відсмикуючи руку.
ㅤЧи варто взагалі щось дарувати? А може він зробить лише гірше, нагадуючи бідному Максиму за ту ситуацію? Ні… Треба показати йому, що Віктору не байдуже.
ㅤ“Це просто жест вдячності за хорошу роботу”, — переконав він себе.
ㅤВіктор глибоко вдихнув та поправив комір своєї сорочки, наче той і так не був ідеальним, і нарешті коротко, але впевнено постукав. Зсередини почулося швидке тупотіння маленьких ніжок, і чоловік відчув, як серце збилося з ритму. Шляху назад не було.
ㅤДвері прочинилися неквапливо, спочатку лише на кілька сантиметрів, але тільки для того, щоб наступної миті різко відчинитися навстіж, вдаряючись об обмежувач із гучним, зухвалим звуком.
ㅤ— Дядьку Вікторе! — вигукнула дівчинка у світло-блакитній сукні, що стояла у дверному отворі. Її обличчя миттєво осяяла щира, непідробна радість, яка була такою нетиповою для суворих мешканців цього міста, що Віктор мимоволі усміхнувся, — Ви до Макса? Але в нього сьогодні законний вихідний, він навіть будильник не ставив!
ㅤ— Я знаю, Зоряно. Я просто… приніс дещо, — науковець ніяково простягнув пакунок, намагаючись не виглядати надто урочисто. — Це тобі. І там ще шоколад для вас двох.
ㅤ— Шокола-а-ад? Та невже! — білявка здивовано протягнула це слово, наче не вірила своїм власним вухам. Вона миттю забрала подарунки з рук та з дитячим нетерпінням заглянула до пакета. — Це ж капець як круто. Дякую величезне! Вам, напевно, покликати Максима? Максе-е-е! Йди сюди, ну!
ㅤВіктор хотів було заперечити, але він просто не встиг. Головою він розумів, що солідні люди не тікають після того, як вручили дитині незаконно отримані ласощі. Треба поговорити. Треба просити вибачення, хоча б спробувати. Проте десь глибше, під білим халатом, серце провідного вірусолога калатало од панічного бажання розвернутися і зникнути в коридорі. Він не був готовий до прямого діалогу. Він ніколи не був до нього готовий.
ㅤУ дверях з’явився Максим. Він був у домашньому: простій футболці та потертих спортивних штанах, босий, з розкудланим після сну волоссям. Побачивши Віктора, він завмер, перевівши погляд із сестри, що по-дитячому сяяла усмішкою, на напружену постать начальника.
ㅤ— Вікторе Олеговичу? — високий хлопець здивовано підняв брови, і в його голосі не було звичного робочого тону. — Щось сталося в лабораторії?
ㅤ— Ні, нічого. Все за Протоколом. Я просто був неподалік. Заніс дрібнички. — він відвернувся, розглядаючи щілини в підлозі коридору, аби лише не зустрічатися поглядами. — Я вже… власне, я вже збирався йти. У мене ще… у мене ще багато роботи.
ㅤЧоловік зробив крок назад, уже малюючи в голові маршрут втечі, але Максим раптом усміхнувся тією самою м’якою усмішкою, яка завжди безпомилково збивала Віктора з пантелику.
ㅤ— Яка робота, Вітю? Ех ти, в такий-то час! Заходь, я якраз чайник поставив. Зоряна зараз таку заварку притягне, що твій шоколад здасться лише приємним додатком.
ㅤ— Дякую, Максиме, але я справді маю йти, — Віктор відчув, як серце починає шалено калатати від цієї несподіваної прямоти. Всередині не залишилося навіть натяку на бажання серйозно поговорити. — Не хочу заважати вашому сімейному вечору.
ㅤ— Ходи вже сюди, не опирайся. Наш “сімейний вечір” не буде повноцінним без тебе, — Максим зробив крок вперед і, не даючи професору оговтатися, міцно схопив його за зап’ясток, втягуючи всередину, за межі його зони комфорту.
ㅤКвартира Максима була крихітною, але вона приголомшувала своїм домашнім затишком. Тут, на відміну від напівпорожньої квартири Віктора, не пахло самотністю. Стіни були обклеєні не лише простими шпалерами з геометричним узором, а й численними малюнками Зоряни та вирізками з журналів, що сусідили з парою плакатів по якимсь фільмам, — легенький натяк на світ до трагедії, коли люди ще не закрилися у величезних бетонних мурашниках. На столі у залі панував творчий хаос: нутрощі розібраного настільного годинника, підручники та дві надщерблені чашки. У кутку на підвіконні Віктор помітив м’яку іграшку котика, яку, очевидно, Зоряна пошила сама, оскільки неможливо було точно сказати де закінчуються вуса та починаються нитки, що стирчать у всі боки.
ㅤЦе було помешкання, де кожна річ мала свою історію, де не було місця ідеальному порядку, адже тут було місце для людей. І в цій обжитій квартирі Віктор почувався справжнім інопланетним прибульцем.
ㅤЗоряна справді притягла заварку. Це була якась неймовірна суміш сушеної липи та м’яти, яку вона дбайливо зберігала в бляшаній коробці з-під печива. Ну звісно ж. М’ята. Що ще міг би пити Максим? Білява дівчинка жваво розповідала про нову вчительку малювання, паралельно викладаючи на стіл той самий шоколад.
ㅤ— Вітю, сідай, ну чого ти стоїш? — Максим легенько підштовхнув табуретку.
ㅤВіктор обережно, мовчки присів на край стільчика, поклавши руки на коліна. Домашній затишок, ця раптова гостинність та солодкий запах шоколаду почали потроху розтоплювати його напругу, але почуття провини все ще з’їдало зсередини. Невже його раді бачити навіть після того конфлікту?
ㅤ— Зорю, біжи помалюй у себе, нам із Віктором Олеговичем треба дещо обговорити по роботі, — м’яко сказав Максим, підморгнувши сестрі.
ㅤ— М-м-м… — протягнула білявка, хитро примруживши свої карі очі. Вона аналізувала ситуацію, роздумуючи. — Добре! Тільки залиште і мені шоколаду.
ㅤ— Авжеж, не хвилюйся.
ㅤДівчинка, що до цього мирно малювала, сидячи на підлозі (і коли тільки вона встигла?), зібрала всі свої скарби й зникла за дверима в іншу кімнату. В залі стало тихо.
ㅤ— Ну, розповідай, — Максим відставив свою чашку і сперся ліктями на стіл, пильно дивлячись на професора. — Як там наш “Протокол”? Невже все так ідеально, що ти вирішив витратити вихідний на доставку солодощів?
ㅤ— Ні, все в нормі. — Віктор знову спробував сховатися за звичною маскою. — Я просто… я відчував, що виникло певне непорозуміння. Ну… наприкінці тієї зміни.
ㅤ— Так ось навіщо ти прийшов насправді, — Максим зробив ковток чаю, не зводячи очей зі співрозмовника. — Я чудово знаю, що ти не той, хто ходить у гості просто так. Ти прийшов, бо думав, що я на тебе образився?
ㅤ— Я не звик залишати нерозв’язані питання. Непорозуміння в колективі може призвести до-
ㅤЮнак тихо, по-доброму засміявся. Цей звук змусив доктора на мить підняти очі й зустрітися з темними очима Максима. У погляді асистента зовсім не було злості. Тільки легка, гірка втома, саме така, як і того злощасного вечора.
ㅤ— “Непорозуміння в колективі”, — повторив Максим, нахиляючись ближче. Тепер його обличчя було всього в кількох сантиметрах від обличчя Віктора. — Вітю, ми зараз не на роботі. Ти приніс шоколад, який вартує дорожче, ніж деякі життя, і ти все одно намагаєшся говорити зі мною як керівник з асистентом?
ㅤ— Вибач, я дійсно не можу…
ㅤПісля цих слів у кімнаті на довгу мить запала тиша. У цьому беззвуччі, де навіть гул вентиляції Комплексу зник на задній план, власне серцебиття здалося доктору оглушливим. Воно гепало в грудях так сильно і ритмічно, що Віктору було дивно, що Максим досі не зауважив, як здригаються від цих ударів його плечі.
ㅤЧашка чаю, яку господар помешкання так дбайливо поставив перед ним, стояла недоторканою. Вірусолог навіть не поглянув на неї — через нерви зовсім не хотілося ні їсти, ні пити.
ㅤМаксим повільно відсторонився, повертаючи Віктору його особистий простір, але чоловік все одно відчував на собі пильний, допитливий погляд. Хлопець мовчав. Він не намагався витиснути відповідь силою, просто чекав, поки той збереться з силами, але доктор мовчав. Знову. Це було так на нього схоже. Видно, прийдеться брати все у свої руки.
ㅤПерш ніж знову заговорити, Максим зробив повільний вдих, наче набирався терпіння, щоб не злякати цю тендітну мить щирості, яка нарешті почала прокльовуватися крізь маску професійної ввічливості.
ㅤ— Знаєш… Я не сліпий. Я бачу, як ти робиш для мене стільки всього — талони, вихідні. Але іноді мені здається, що ти купуєш собі право не говорити зі мною.
ㅤ— Я не купую! — раптом вигукнув Віктор, дивлячись прямо в очі Максима, його голос зрадницьки зірвався. Але він миттєво притих, кинувши короткий погляд на двері Зоряни. — Я просто… я не знаю, як інакше, Максе. Мені простіше дістати цей шоколад через три інстанції, ніж пояснити, чому я… постійно думаю про тебе.
ㅤБілявий хлопець замовк. Його іронічна посмішка згасла. Він дивився на чоловіка навпроти — на його ідеально випрасувану сорочку, напружені плечі й на той жах, що ховався за скельцями окулярів. Зараз він виглядав напрочуд вразливим, відкриваючи свої переживання. Але Макс цінував цей рідкісний момент. Коли ще Віктор буде таким чесним?
ㅤ— Пам’ятаєш, що ти сказав мені того дня, коли засинав на моєму плечі в лабораторії?
ㅤ— М? Ні… — Віктор відвів погляд, відчуваючи, як обличчя обдає чергова порція жару. Він не був дурним, він чудово здогадувався. — Я був надто виснажений.
ㅤ— Ти сказав: “Максе, будь ласка, не йди. Тільки поруч з тобою я почуваюся потрібним”.
ㅤВіктор завмер. Він закрив рота долонею, відчуваючи себе розкритим, наче під мікроскопом. Це було його найглибше, найпотаємніше зізнання, вимовлене в мить, коли контроль зрадницьки вислизнув з його рук. Тепер, почувши це від Максима, він почувався абсолютно роздягненим.
ㅤ— Я не мав цього казати, — глухо промовив він крізь пальці.
ㅤ— Ні, Вітю. Це була найчесніша річ, яку я від тебе чув за довгий час, — Максим м’яко поклав руку на його зап’ястя, намагаючись змусити професора опустити долоню. — Мені не потрібні шоколадки, якщо я не знаю, що за ними стоїть. Я бачу, як ти працюєш, як ти рятуєш мене від Системи, і я вдячний… але я людина. І мені, як людині, холодно в цій тиші. Мені важливо не просто отримувати твою допомогу, а чути, що я справді тобі потрібен. Що це не просто твоє почуття обов'язку, не професійна ввічливість, як ти завжди кажеш… а те, що йде зсередини. Сказати це вголос — це не слабкість. Це дати мені щось, чого я дійсно потребую. І я був би таким щасливим, якби ти іноді, хоча б іноді казав, що кохаєш мене.
ㅤВіктор повільно опустив руку, оголюючи обличчя, яке зараз здавалося напрочуд блідим і незахищеним без його звичної професійної маски. Слова Максима — прості, майже дитячі у своїй щирості — розрізали його броню краще за будь-який скальпель. Він дивився на свої долоні й бачив у них не руки вченого, а руки людини, яка так сильно боялася впустити когось за межі не професійного, а свого, внутрішнього “Протоколу”, що зрештою сама опинилася в добровільній ізоляції.
ㅤДоктор Вишневецький усвідомлював парадокс: він був готовий віддати за Максима життя, але вимовити “я кохаю тебе” здавалося йому актом найвищої вразливості, приниженням всього його життя. Слів завжди було замало. Але зараз він бачив, що Максиму не потрібен був його героїзм. Йому потрібна була просто звичайна людська близькість.
ㅤВін підняв погляд на юнака навпроти, і у світлих очах вперше не було звичного льоду.
ㅤ— Я звик вимірювати все вчинками, бо вчинки неможливо перекрутити. Але якщо… якщо тобі справді стає від цього тепліше…
ㅤВін замовк, знову підібгавши губи, але цього разу не відвернувся. Віктор повільно простягнув руку і невпевнено торкнувся щоки Максима кінчиками пальців, наче перевіряв, чи реальна ця мить. Білявий натомість одразу накрив його руку своєю, міцніше притискаючи до своєї щоки.
ㅤ— Я не вмію говорити красиво. Але ти — єдине, що змушує мене хотіти повертатися в цю лабораторію щоранку. Я думаю про те, як побачу тебе, твою усмішку… Ти… — вірусолог зробив коротку паузу, перемагаючи фізичний спротив у горлі. — Ти мені справді дуже дорогий. І це не про обов'язок!
ㅤЦього разу тиша між ними була іншою. Вона більше не тисла невимовленими словами. Максим виглядав зачарованим, він німо відкрив рота, дивлячись на Віктора з такою ніжністю, що той зрозумів: він нарешті зробив це. Він не закрився всередині, а відкрито сказав про свої почуття, хоч і в такий химерний спосіб. Це була перша, незграбна, але щира спроба Віктора заговорити серцем.
ㅤ— Ти такий справжній зараз, — прошепотів Максим, задоволено усміхаючись. — Пообіцяй казати мені такого більше. Хоча б іноді.
ㅤ— Я постараюся, — нарешті видихнув Віктор. Голос зрадницьки дрижав. — Я не обіцяю оди, Максе. Я не вмію кидатися словами так легко, як ти. Але… я спробую. Хоча б іноді.