Chapter Text
Неприязні погляди сталкерів ковзали по ньому, наче гидко холодні краплі дощу, та він вже давно того не помічав. Капітан летів табором легкою швидкою ходою, і то було приємно — ті кілька десятків вільних кроків безпечного шляху після важкої ходки Зоною, де доводиться ходити повільно, обережно, крастися, напружувати увагу до болю в скронях, дивитися на все через приціл, контролювати кожен рух: і свій, і своїх бійців, і самої Зони… Повернення до табору — завжди полегшення, хоча в черепі таки допікає звична напруга, бо треба хутко впорядкувати нову інформацію, донести належним чином до полковника, навести лад у тому хаосі, який робився тут наново щохвилини, й не забути розібратися з наслідками попередніх спроб дати раду нескінченним проблемам.
І все ж він летів як птах, знявши задушливий протигаз, дихаючи вільно, наскільки дозволяв грудям громіздкий бронежилет. Раптом один із поглядів підстрелив стрімкий політ. Зотов ще не вийшов із думок про справи, ще навіть не второпав, чого зупинився, та вже ноги понесли до того стрільця. От хто вмів дивитися, то вже як гляне — так… і кулі не треба. А ще як штрикне щось гострим язиком… Але поки дійшов, капітан переконав себе, що йшов не на очі, а просто через цікавість. Його справді здивувало те, що Скіф курив. Раніше він за ним цього не помічав, навіть коли виходили разом по якихось справах і проводили багато часу. Може, Скіф просто не ризикував курити посеред Зони, хоча по ньому неможна було сказати, що він з отих аж сильно обережних. А в таборі їхні зустрічі обмежувалися чи такими випадковими поглядами, чи зверненнями Скіфа по роботу.
— Ти куриш? — спитав капітан, підійшовши, й запізно подумав, що це звучить дурнувато — бо ж очевидно, та ще й дивакувато — бо чого це раптом офіцер «Варти» чіпляється до сталкера із такими світськими бесідами? Та вже було пізно ловити горобців.
— Коли дають, — відказав Скіф, тримаючи його дещо знітений погляд хитрими очима. На обличчі як завжди був респіратор, він палив, підносячи руку знизу, підіймаючи маску великим пальцем, робив затяжку, видихав й опускав. Дивився з-під лоба, опустивши голову, тому його обличчя все одно неможливо було побачити. А чогось кортіло.
«А що іще ти робиш, коли дають?» — подумав Зотов й відкинув погляд у бік, ніби його увазі дуже потрібні були в той момент якісь далекі постріли. Просити Скіфа показати обличчя було недоречно, а більше питань не знаходилося, та це вже геть безглуздо — підійшов на два слова наче до приятеля, й ті два слова абсолютно тупі, й навіщо взагалі це все, і як тепер відступати…
— Що нового? — буденно запитав Скіф, вбиваючи ніякову мовчанку, і Зотов раптом відчув себе врятованим.
— Нічого глобального. Боєць на північному пості конав від сепсису, наші медики не впоралися, довелося йти шукати Болотного Доктора. Я саме чув, що він буває на «Шевченко», що на Затоні, поповнює запаси. Пішли, знайшли, попросили про допомогу. Він погодився, вернувся до Малої з нами, подивився бійця, вколов йому щось. Наче, хлопцю полегшало. Все. — Звичним нейтральним тоном доповів капітан.
Запала незвична тиша, бо неподалік хати, на яку спирався Скіф, горіло веселеньке багаття, й сталкерство, що сиділо там за горілкою зі своїми розмовами, мимоволі вслухалося у розповідь, почувши про Доктора.
— Істино кажу вам — такої віри я навіть у монолітівців не знайшов, — видав якийсь дід у дивній пайті блакитного камуфляжу.
Сталкери підхопили, наперебій засперечалися. Хтось казав, що то все маячня, й ніякого Доктора не існує, а цебто вартівська пропаганда; хтось доказував, що не може не існувати того, кого бачили стільки людей, хоча це й неможливо довести; хтось міркував про те, що це цілком можливо, людина просто живе у Зоні давно й розібралася з місцевими особливостями, маючи відповідну освіту, тож нічого дивного, крім того, що чоловік, якого зазвичай описують як старого діда, стільки років виживає в Зоні. Та Скіф і Зотов їх не слухали, зосереджені один на одному.
— Добре, капітане, — з насмішкуватою схвальністю сказав Скіф. — Батьківщина вас не забуде. А ваш хлопець і поготів. Гарна робота, можете бути вільним.
Зотов кинув на нього обурений погляд, буркнув якесь «бувай» і таки пішов до свого командного пункту в супроводі чотирьох бійців. Скіф зітхнув, глянув на дотлілу цигарку, вмостив зручніше респіратор і відліпився від стіни, попрямував до бару, кинувши недопалок у багаття, біля якого все ще сперечалися про існування Доктора. Колись ото дожартується. Взагалі він не збирався ображати Зотова, а тим більш зневажати його військові звички, навпаки — капітан якось був йому до душі. Чи то бо схожий на того командира, який колись усіма силами тримав порядок в його підрозділі, хай би який хаос не стискав їх, вивозив усі проблеми й був просто надійною людиною, прикриттям, укриттям, міцною стіною в пеклі, за якою можна було порятувати хоча б залишки своїх нервів. Чи просто викликав повагу, як єдина людина, яка чесно намагалася навести лад в цій божевільній Зоні, деколи, може, надто жорстко — як вважали сталкери, та завжди справедливо, зрозуміло й чітко на думку Скіфа, який знав цінність військового порядку.
Насправді він хотів сказати дещо інше. Дивлячись на похмуре, навіть печальне від втоми обличчя капітана, тримаючи його важкий темний погляд завжди недоспаних очей, виникало бажання вмовити його нарешті нормально відпочити. Якось не стане догори дригом ця Зона й не розсиплеться його славна «Варта», як він прикриє очі на кілька зайвих годин. З нестачі сну наслідки будуть значно гірші, це Скіф добре засвоїв свого часу. Депривацією сну вороги катують полонених. Та хто вони були один одному, аби виявляти таку турботу?
Сталкери було кидали в Скіфа презирливим словом «найманець», й фактично то була істина. Але хто з них найманцем не був, виконуючи нескінченні доручення? Оці оманливо вільні шукачі пригод, коли не брати до уваги залежність від торговців і обставин? Скіф взагалі чхав на думки інших, вистачало своїх. Тим більш патякання швидко скисло і всохло, бо Скіф не любив довго марно сидіти в кутку, завше десь носився, не чурався допомогти. Не дуже сяяв святою добротою, але вже всі були в курсі, скількох він порятував од лиха та смерті. Звісно, він збирав гроші, як і більшість сталкерів. Та вони його не засліплювали, не тьмарили якихось моральних принципів, усвідомлення цінності життя. Не те щоб зовсім обходилося без тяжких каверзних неоднозначних ситуацій, де хоч-не-хоч, а треба обирати сторону… Але з таких обставин не виходив сухим ніхто. Обов’язково де люди — там суперечки, образи, діаметрально протилежні погляди й думки, це ще якщо не додаються якісь підстави і побрехеньки. Та таке життя…
Зотова Скіф цінував за прямоту. Карколомних моральних закрутів навколо нього майже не було, бо він одразу все розкладав по полицях і міг пояснити свою думку. Скіфа зазвичай його логіка задовольняла, як і всіх вартівців, а сталкерство було надто розрізнене, аби єдиною силою переконати його у своїй правоті. Та взагалі Скіф у розборках намагався не брати участі. Навчився їх вчувати й зникати заздалегідь. Як і того вечора, тільки-но капітан з’явився у барі, що бувало рідко, Скіфа злизнуло раніше, ніж Зотов його побачив. Навіть Ріхтер, з яким вони різалися в щось здалеку подібне до покеру, наче на секунду відвернувся на трохи притишклу залу, де з’явилися суворі вартівці у смішних штанях з квадратиків, а коли прокоментував це, знову повертаючись до Скіфа, вже й духу його не було.
Та капітан його тоді таки дістав, просто написав повідомлення на КПК, не встиг Скіф і до спальника дійти. То була вже така довіра, що обидва вони її ще не визнавали, але Скіф, хоч за звичкою спочатку вивідував усі деталі завдання, погоджувався насправді одразу як тільки розумів, що Зотов має для нього роботу. Можливо, тому, що капітан в першу чергу цінував його як вправного бійця. Це було сухо, безжиттєво, наче Скіф просто доладний ресурс, та більш улесливо, ніж ставлення інших сталкерів: чи то зневажливе, бо й вони не пальцем роблені, хіба шо двадцять першим, чи якесь підлабузне, чи яке завгодно, тільки не нормальне. От і зараз капітан писав чітко, по ділу, без зайвих емоцій та слів. Спитався, чи має Скіф час на місію, одразу ж вточнив що, де, коли, не вдаючись у суть своєї справи. Скіфа трохи здивувало, що цього разу вони йдуть удвох, ще й у ніч. Щоб Зотов слав його зі своїми людьми — було, щоб і сам ходив з ними — також було, але щоб командир, головний на своїй ділянці, полишав пост й ішов у нічну Зону сам-один, без своїх вартових, обравши напарником сталкера… В Скіфа зачухалася майже дитяча цікавість, та він просто відписав, що чекає на капітана за п’ятнадцять хвилин, і скинув координати неподалік табору в напрямку їхньої цілі.
Така ж цікавість знову зайняла Зотова, коли він наблизився до Скіфа, що споглядав сутінкову вогку місцину й пив енергетик, як завжди з-під низу трохи піднятого намордника. Й цього разу нічого не побачив. А Скіф швидко припинив і вернув респіратор на місце, перехопив зброю та, не обертаючись на Зотова, пішов уперед, тримаючись обабіч дороги коло кущів. Воюючи з дрімотою, що важко налягала на його втомлену свідомість, капітан намагався згадати, чи бачив Скіфове лице у барі. Повинен був бачити. Хоч одного разу застати, їв же він колись як нормальна людина, без цієї маски. А може й ні, може, в барі сидів так, пив під прикриттям, а кормився десь по самотніх закутках. Отже, було що ховати. То ховав би вже й очі. Такі очі не забути й не сплутати, капітан з першої зустрічі надалі впізнавав Скіфа одразу, як не впізнавав навіть тих, кого знав в обличчя. Твої зелені очі… так дивляться на мене… так бавляться зі мною…*
А треба про справу думати. Про справу думати. Про справу. Справа була неприємна. Наводка на зрадника, на витік інфи, який «Варта» вже давно підозрювала, та ніяк не могла зафіксувати. Не виключно, що підстава, але наче інформатор був з «Варти» й надав обережні переконливі докази. Тож маючи у підозрах всіх своїх людей, Зотов не міг взяти з собою нікого з них. Була думка відправити Скіфа самого, бо ця командирська прогулянка таки мала викликати підозри, і якщо той зрадник існував і не спав — він вже драпає з табору якнайдалі у протилежному напрямку. Але за таке б уже Коршунов з нього звання познімав, хоч як би добре не ставився до нього, як до людини, та служба була для полковника на першому місці. Якби він тіки взнав, що якийсь сталкер вирішує особисті внутрішні біди «Варти»… То вже й Скіфу б дали снайперську кулю в лоба, а не цигарку в рота, і Зотов би навряд ходив у командирах. Легше було б, аби Скіф просто погодився вступити до «Варти». Та капітан ніколи на легкі шляхи долі не сподівався. Сказав ні — то ніхто не буде вмовлякати.
Дертися оманливо затихлою темною Зоною було відверто лячно, неприємно й тривожно, та зараз капітан це зауважив як плюс. Бо спати таки хотів. Енергетик, який пхнув йому Скіф, не спромігся перемогти хронічний недосип. А от рефлекторна увага, як реакція на відчуття небезпеки, добре тримала свідомість, коли тільки думки не чіплялися знов до якоїсь теми. Скіф йшов нишком, де швидше, де повільніше, час від часу зупинявся й дослухався до Зони, вдивлявся у пітьму, кидав болти у сумнівні місця. Рухи були пом’якшені ходою розвідника, та в Зоні чистого асфальту майже не було, пересуватися абсолютно безшумно не вдавалося, а у відносній нічній тиші кожна торкнута стеблинка видавала шурхіт, навіть більш-менш гладка бетонна дорога скрикотала й хрипіла розколинами, побитим, покришеним камінням.
Цвіркуння мовчало, небо висіло важкою каламутно-темною ковдрою. Коли наближалися до місця — задощило. Вони узгодили кілька сценаріїв про всяк випадок, облазили все навколо, переконалися у відсутності підстав і зайвих загроз. Тоді Скіф заникався в найближче укриття, спостерігаючи у приціл, як Зотов стрибає в старий, пообсипаний вже й нікчемний окоп, сідає за невеличкий земельний насип, вперши автомат у плече, промовляє умовний сигнал. Кінець окопу видається просто звалищем непотребу — дошки, гілки, уламки, якісь коробки, ящики, мішки, але Скіф впізнає легенький, зарослий давно Зоновим різнотрав’ям, надбліндажний бруствер. Наче просто пласкуватий пагорб, вони тут скрізь, така місцина, та враховуючи розташування… Справді — у завалі щось совається, Скіф мружить очі, фокусуючись. Бісовий дощ врядив жваво, наводив перед очима неясну мерехтливу завісу, як-то смугасті шуми на екрані телевізору, тільки вертикальні. А то ж щось зрушилося у звалищі, отже за ним таки є бліндаж, й інформатор на місці. Чутно теж не було — відстань зо 20 метрів, ще й криє дощ. Та судячи з того, що Зотов підвівся, рушив уперед, обережно, не опускаючи зброї, все було нормально.
За кілька хвилин перемовини скінчилися. Поки капітан відходив і вибирався з окопу, Скіф швидко фіксував поглядами всі напрямки, уважно вслухаючись у нудний сонний шурхіт дощового крапотіння по одежі, зброї та траві. Зотов хутко пішов собі геть, як вони домовлялися, а Скіф ще трохи полежав, слідкуючи, аби інформаторові не спало на думку вишкребтися з нори, щоби встрелити капітана. Якби хотів — зробив би одразу, як той пірнув до окопу, та невелика перестрахуйка ще нікому не заважала. Скіф взагалі не мав уявлення про те, що там у «Варті» відбувається, та й бажання не було. Менше знаєш — менше приводів для допиту. Коли вирішив, що вже можна, попластував до прикриття чагарників, там уже випростався, обійшов аномалії та стрів Зотова, ледь знайшовши його в темряві серед гілок у вже добрячій зливиняці.
Шлях назад видавався довшим з нетерплячки. Капітан встиг обміркувати отриману інформацію, уявити приблизний план найближчих дій, порахувати можливі наслідки, позіхнути разів двадцять у респіратор, поганяти в роті незрозумілий, але дивно приємний присмак енергетику, намагаючись згадати, на що він йому схожий, та чогось згадувалася лише валеріана… Тіки б уже скоріше впасти на ліжко, загорнутися в ковдру, заплющити очі, що тепер горіли від настирливого дощу… Він зморгнув важкі холодні краплі, які діставали обличчя навіть під капюшоном, чіпляючись до вій, тільки на мить притримав очі закритими, бо то було приємне полегшення, й раптом таки впав. Звісно, не на ліжко.
Вдарився так, ніби зо два метри пролетів, ще й за поштовхом кудись у бік, вгатився правим ліктем об землю до ошелешливого болю, аж мало не впустив зброю, але швидко зорієнтувався й підтяг автомат до себе, кліпаючи крізь кляту зливу, намагаючись второпати ситуацію. Спочатку подумав, що його жбурнула якась аномалія в невисоку прірву. Та ось Скіф теж тут, сидить позаду, прицілюється кудись вгору. Однозначно то він щось помітив і вчасно штовхнув капітана до порятунку, сам кинувся слідом, тож встиг стрибнути й приземлитися більш вдало. На краю прірви вгорі стояв якийсь звір. Чорний силует проти млисто-сірого хмарного неба. Розгледіти заважає дощ. Чогось одразу на думку спала химера, й Зотова проштрикнув жах, та він себе швидко приспокоїв. Звідки в Заліссі химері взятися? В Зоні, звісно, все можливо… Та наче й ні, ні — не схожа. Якийсь здоровецький собака, чи шо. Дивно, що мовчить. Дивно, що один. То може таки…
Тут, певно, цікаво стало Скіфу, чи він вирішив злякати мутанта світлом або краще прицілитися, увімкнув налобний ліхтарик. Біле сяйво вихопило з мороку дивного темного звіра, ніби схожого на кота і собаку одночасно, чи то особачена пантера, чи закотячений вовк… Між передніми лапами в нього була якась червона пухлина. Загострена увага, яка навіть час у хвилини небезпеки сприймала повільніше, примудрилася й крізь дощ помітити рухи тієї пухлини, співвіднести з її формою та зрозуміти — це серце. Серце звіра билося зовні. Кілька митей він сяяв чотирма світловідбивними зіницями на двох, завмерлих на дні, а тоді майнув назад і зник за краєм.
— Чорт… — видихнув Зотов з подиву і легкої відрази. — Як воно досі живе?
— Відкрита душа, — всміхнувся Скіф. — Хай поживе. Їй недовго.
— Вона велика. Напевно, стара, та досі якось вижила.
— Тут нічого не буває напевно.
— Може, в неї не єдине серце.
— Не фантазуй. Ходімо вже.
Не було причин непокоїтися, що та дивина зайде з іншого боку, бо тут з усіх боків аномалій було стільки — аж гуло в голові, давило на кістки, ще й неприємно близько шкварчало щось хімічне. Капітан озирнувся й побачив, шо ліктем вліз до самого краєчку якоїсь неонової гидоти, і вона тепер попльовує у нього дрібними бризками. Не помітив одразу, бо костюм опирався їдкій шкоді аномальної калюжі, а дощ, забій та переляк відволікли від шиплячих звуків. Він поспіхом відсунувся, підпихаючи поза собою Скіфа. Та пхати було нема куди — там крива прямовисна земляна стіна з прошарками піску і глини та лапами усохлого коріння випиналася вперед. Скіф смикнув капітана за лямку розвантажки, відтягуючи від аномалії, спробував підвестися разом із ним, та від частих дощів на дні цього яру все розквасилося й ковзало під ногами. Вийшло те, що вони таки вляпалися добряче у ту кольорову хімію руками й колінами, тої ж миті відсахнулися, та впали у місиво мокрої грязюки.
Якось було дивно і звично одночасно допомагати одне одному, навіть майже без слів, просто підхоплювати, коли треба, тримати, ловити, піднімати, зупиняти від небезпечних рухів. Ніби це було щось очевидне, людяне, всі напарники так роблять, та чогось відчувалося чимсь особистим. І спокійно було. Може, бо в обопільно довіреній компанії, може, просто бо крім аномалій нічого не загрожувало, а з них можна було вийти, Скіф знав тут обстановку після останнього викиду, чув, що сталкери вже проходили цим яром. Спокійно, дратівливо весело подекуди, коли аномалії таки якось чіпляли когось із них, а вони, знову вберігши один одного, завмирали на безпечному місці, аби полаятися, пожартувати, спитатися «ти як?», перевести подих, перечекати викид адреналіну, що надавав зайвої зараз нерозсудливості. Той, хто йде крізь аномалії, потребує терпіння й уваги. Скоро шлях вивів до невеликої чистої галявини, посеред якої стояв на земляному горбочку кимсь самотужки збитий хрест. Імені не було, але зберіглася видряпана ножем дата — 28.01.14. Під ним горіла крихітним вогником масляна лампадка, якій абсолютно не заважала злива, й лежав невеликий відкритий і порожній металевий ящик з клапанами.
— Стільки років стоїть, і жодного разу аномалії не змінили положення так, аби зламати, — прокоментував Зотов, дивлячись на хрест, а потім на Скіфа, який сів і заходився виливати з ящика набіглу воду. — Що ти робиш?
— Це рятувальний схрон, — пояснив сталкер. — Треба покласти, що можеш.
— Не думав, що ти такий святий.
— Не святий. Мене таке рятувало, й мене ж може ще колись врятувати. Справа не в доброті, просто тактика.
— Логічно, — відповів капітан, намацав у підсумку обезбол і кровоспинне, поклав до ящику поряд з аптечкою та жменею болтів від Скіфа, та й по тому ящик був закритий і залишений позаду.