Work Text:
Двері в їхню кімнату тихо відчинились, і Рай’ґі одразу відірвався від паперів та гримуарів, над якими працював.
— Кіммуріелю?
Знайома фігура перейшла поріг і зачинила двері — а не пройшла прямо крізь двері, як зазвичай зробила би, що означає те, що Кіммуріель був виснаженим. Від цього Рай’ґі захвилювався по-новому — після того, як шістьма годинами раніше зрозумів, що Кіммуріель, нічого не сказавши, як і завжди, кудись зник.
— Слава Лолсу, ти живий і в одному шматку.
Тільки-но двері зачинилися, Рай’ґі підбіг до свого товариша і міцно обійняв на всього лиш секунду, після чого поклав долоні на його плечі і відійшов на крок назад — дати обом трошки простору дихати.
— Ти де був?
Рай’ґі окинув оком Кіммуріеля. Одяг сидів, як влитий, жодне пасмо із зачіски не вилізало, колір шкіри трохи блідіший, видимих ран не було. На білому волоссі було складно помітити сніг, але, можливо, він просто розтанув. Але вбрання, до речі, Кіммуріель, нетипово, обрав не по погоді, і воно лишалось прохолодним і сухим — що було дивно, якщо Кіммуріель виходив кудись, то мав або вдягнутися тепліше, або його роба була б хоч трохи вологою від талого снігу, який зараз точно мав падати на поверхні.
— Я–
— Від тебе павуками за кілометр тхне, що сталось?
“Павуками тхне” — досить значне твердження. Павуками тхне тільки в лолситських містах, через їхню неймовірну концентрацію там. Це особливий трохи задушливий кисло-солодкий запах, який ні з чим не сплутаєш.
— Я інформацію діставав.
Пояснює відсутність енергії в псионіста — телепортація через весь континент вимагає немало сил.
— І що там?
— Ти в небезпеці.
— Що?
У Рай’ґі достатньо ворогів, він — не найприємніший дров у організації, але один з єдиних цілителів, до того ж, божественних чарівників у них як змій наплакав. Зазвичай його вбивство нестиме наслідки більше негативні ніж позитивні. Мало хто з Менцоберранзи ненавидить його настільки, щоб позбутися, і ще менше хто буде готовий розвивати свої плани на поверхні. Не-дров і близько не настільки небезпечні, щоб загрожувати Рай’ґі. Тож, якого біса?
— Скалок, він–
Скалок? Той самий Кришталевий Скалок, який викрав у Дриззта Джарлаксль, який злісно шипів на Облодру, як тільки вони пересікались, який заважав псионісту адекватно працювати у його проєкціях?
— Секунду, секунду, Скалка ненавидить тебе, не мене, так?
— Так, але тобою він може маніпулювати.
Щось замало сенсу Кіммуріель ніс у своїх словах.
— Слухай, спочатку ти тікаєш з-під мого ока, не кажеш, де був, а потім кажеш, що мною маніпулюють, як Джарлакслем. Ти певен, що це не тобою маніпулюють?
— Точно певен, бо хасзакам немає сенсу маніпулювати, вони прямолінійні–
Хазсака — мізкожера. Кіммуріель обожнював цих неприродних хижаків і до того легко знаходив з ними спільну мову, що Рай’ґі часом ревнував. Що вони в собі мали такого, що Кіммуріелю було легше спілкуватися з ними, ніж з ним? Хоча, зараз не це важливо.
— Ти де тут хасзака знайшов?
— Я був в Менцоберранзі. Спитав у іллітидів секти Іль-Жакта.
Рай’ґі виглядав так, ніби хоче втулити Кіммуріелю ляпаса на все його невелике в порівнянні обличчя за те, в яку небезпеку він себе поставив, і спроби стриматися скоро стануть марними, але, з важким видихом і важкими руками на плечах Кіммуріеля, Рай’ґі змушує себе заспокоїтися.
— … точно. Що тобі там наговорили?
— Що Скалок ненавидить всіх псионістів, як мене, але він абсолютно безсилий перед Незримим Мистецтвом. Він не може нас контролювати, як він контролює зараз Джарлаксля. Також він не може контролювати дико впертих ідіотів, типу Дриззта чи того iblith ’а. Тебе ж він контролювати може.
Рай’ґі складає руки на грудях. Кривиться, відходить, знову підходить, ще раз зміряє поглядом Кіммуріеля, який ніяк не ворухнувся з місця, і жестом пропонує сісти на їхню канапу. Обидвоє сідають, Кіммуріель підтискає ноги під себе, складає разом кінчики пальців і тупить взір у підлогу, Рай’ґі відкидається на спинку, дістає і починає перебирати кам’яні намистини вервиці.
— І що ти пропонуєш?
— Я навчу тебе псионічному захисту.
Райʼґі з секунду мовчав, а потім вибухнув сміхом. Складно стриматись, коли твій переважно серйозний друг раптом пропонує те, чого йому точно не сягти, тим паче настільки швидко, наскільки того вимагає їхня ситуація. Але Кіммуріель не змінювався в обличчі, скільки би Райʼґі не сміявся. Щось було не так.
— Ти жартуєш? — Кіммуріель не відповідав. — Це взагалі можливо?
Пройшло ще кілька секунд, і Кіммуріель нарешті зібрався з думками.
— Я ще нічого смішного не сказав.
Райʼґі не був згоден, але релевантності то не мало. Псионіст виглядав досить серйозним у своєму намірі подарувати іншому дров свою фамільну магію, яку зазвичай оберігав краще зіниці ока.
— Ти хоч когось вчив?
Кіммуріель зтушувався і склав руки у замок.
— Все буває вперше, як ти кажеш мені.
Рай’ґі не знайшов, якими словами на це відповісти, тож його другу довелось задовільнятись хвилею недовіри і скептицизму.
— Все буде добре. Я знаю, що роблю.
— Ти буквально робиш це вперше.
— Я знаю, як можна пробудити ті здібності, які можна розвинути. Молись, щоб їх у тебе було достатньо — я не зможу працювати, якщо у мене не буде матеріалу.
Рай’ґі знав краще, ніж молитися про допомогу.
Заняття почали того ж ранку, одразу по необхідному чотиригодинному відпочинку.
— Твій перший урок — розслабся, — почав Кіммуріель і, поки що, все звучало досить легко.
— Всього лиш?
— Розслаблення потрібне для збереження сил. Ти маєш знати, що ти напружуєш, і напружувати все, що тобі треба, з повним розумінням і контролем. — “ Логічно ”, подумалось Рай’ґі, і він кивнув. — Розслаблення передбачає повну відсутність думок. Твоя голова має бути порожньою, і не як завжди, а буквально.
— Гей.
Кіммуріель не звернув уваги і продовжив:
— Спочатку, я дам тобі відчути, як це має бути, на своєму прикладі. Потім, ти навчишся доходити до такого стану самостійно. Часу в тебе мало, тож тобі доведеться займатися цим і наодинці, без мого нагляду.
— Говориш так, ніби це дуже складно.
— Враховуючи, як хаотично ти думаєш, я передбачаю, що опанувати цю навичку тобі точно буде не просто. — Кіммуірель витримав коротку паузу, Рай’ґі не зрушився. — Зараз я з’єднаюсь з твоїм мозком і надішлю проєкцію стану своєї свідомості.
Кіммуріель торкнувся пучками до лоба Рай’ґі і зосередився на тому, що описав.
В той же момент, Рай’ґі відчув нічого . Абсолютна порожнеча в голові, ні однієї думки, ні в головному потоці, ні на задвірках, ультимативний спокій, найвища міра контролю.
І закінчилось все занадто швидко. Віддача повернення у власний вир свідомості на кілька моментів заглушила сприйняття Рай’ґі, і тільки отямившись він, з незрозумілим роздратуванням, випалив:
— Це так має відчуватися!?
— Так, — спокійнісько відповів псионіст. Ні, ну точно насміхався! Тільки от його обличчя було виглядало сумним, ніж задоволеним, і у Рай’ґі опустилися плечі, і вушка:
— Я ніколи не відчував нічого схожого, як взагалі можливо, ні, яким чином взагалі цього досягти?
— Можу запропонувати спочатку сконцентруватися на одній думці. Потім, коли ти зупевнишся, що більше нічого в твоїй голові немає, знищ її.
Легко йому говорити.
— Як?
— Це… Може бути схожим на… малювання? Спробуй візуалізувати образ цієї думки, а потім розчинити його у нескінченній чорноті. Чи білизні. Чи прозорості, як у тебе вже вийде — всі варіанти непогані.
— Звучить підозріло схоже на Mind Blank… — Задумався Рай’ґі, на що Кіммуріель відповів дещо різко:
— Тому що це воно і є, тільки без використання Містріних шляхів.
Чим викликав невдоволення чарівника. Хай він і корився Лолс, Містру теж не поважати він не міг — інакше не мав би такого талану зі своїми арканними заклинаннями.
— І чим вони тобі не вгодили, ще раз?
— Не можна відкладати всі яйця в одні тенета.
— До чого взагалі тут– Нехай… — Рай’ґі заспокоює дихання, трохи змінює позу і дивиться прямо Кіммуріелеві в очі. — Тільки тому що ти — мій друг.
Рай’ґі не відчув нічого, але був би він мозкожером, то відразу зрозумів би, що Кіммуріель випромінює вдячність.
Пройшло з годину. Скільки б технік чи спроб Рай’ґі не змінював, нічого не виходило. Ідея контролювати власну свідомість здавалася все дальшою і дальшою. Можливо, цьому можна навчитися тільки в глибокому дитинстві, і йому з його чотирма сотнями тут нічого не світило. після чергової спроби, Рай’ґі просить перерви і відходить заварити чаю на двох. Кіммуріель не рекомендує — щоб ти не використав, там буде психоактивна речовина, краще води випий, — і Рай’ґі дослухається, повертаючись із двома чашками чистої, трохи теплої води. Теплої, тому що система підтримки температури катакомб, які вони окупували, залишала бажати кращого, і навіть в найсвітліші дні все ще було холодно.
— Як ти це робиш? — Питає він у псионіста через кілька ковтків. — Чим більше я намагаюсь думати одне і не впадати при цьому в транс чи медитацію чи молитву, тим більше думок перекривають одна одну, і–
— Тобі не вистачає концентрації.
— Так. Як її досягнути?
— Так само, як ти концентруєшся на заклинаннях, тільки з угамуванням решти думок?
Вираз обличчя Рай’ґі показав, що аналогія була невдалою.
— Твоє тіло показує всі ознаки паніки. Спочатку, заспокойся. Тебе буквально вб’ють, якщо ти цього не зробиш, зберися.
Легше сказати, ніж зробити. Та Рай’ґі все одно поступово напружує і заспокоює всі м’язи, які знає, і вирівнює дихання, концентрується просто на воді, яку п’є, і за півхвилини знову питає:
— Чому ти так певен, що саме мене обере Скалка? І чому б їй взагалі перестрибувати з Джарлаксля на мене?
— Тому що… — Кіммуірель задумується і відставляє порожню склянку. — Тому що Скалок непередбачуваний. Джарлаксль непередбачуваний, той rivvil — ще більше. Хтозна, що вони вибрикнуть. Може, rivvil буде позитивним впливом на шефа, і до нього повернеться хоч крапля здорового глузду. Але тоді, наступний в списку сильних, амбітних і незахищених — ти.
Рай’ґі понуро відкинувся на спинку канапи, важко видихнув і вирячився у стелю. Кіммуріель мав рацію. Як завжди.
— Взагалі… Якщо так подумати… Кімму, можеш сказати, коли я максимально зайобаний, як я думаю?
— Так само хаотично, тільки сповільнено, і дисонансу між думками менше. Як і зв'язку.
— Значить, цей стан наслідувати — не варіант. Гмм… Як щодо пост-оргазму?
— Теж не вийде.
— Тц.
Рай’ґі теж допиває воду і на автоматі очищає їх своїми чарами. Кіммуріель телекінезом повертає обидві на свої місця біля карафи.
— Так ми не встигнемо, — песимістично відзначає Рай’ґі, на що Кіммуріель заперечує:
— У нас є півроку.
— Півроку?
— Скалок не буде занадто активним без великої кількості сонячного світла. Що станеться в епіцентрі літа, в друге десядення Флеймрула.
— Я не настільки ідіот.
— Ти не цікавишся поверхнею.
“ Справедливо ,” — проноситься в голові Рай’ґі і, але це він не каже, натомість питає:
— Так зараз, взимку тобто, навіть більше ж того сонячного світла, хоч і на коротші часові проміжки, через височенний альбедо снігу, хіба ні?
— Це, звісно, так, проте, можливо, Скалку потрібно пряме сонячне світло, можливо, на довший період часу, щоб оптимально накопичувати енергію. Деталі невідомі, але літо — сезон максимальної задокументованої активності Креншінібону, і це — факт.
З цим, обидва замовкають на якісь п’ять хвилин, які чарівник і не намагається очистити параноїдальний шум в думках, а псионіст активно обдумує, як ще може допомогти своєму хлопцю зрозуміти, як користуватися власним розумом, як зброєю і щитом. Точно, щитом. Вони ж тут для захисту зібралися. Основи можна і потім вивчити, якщо вони продовжать вчитися, звісно. Враховуючи, що Рай’ґі вивчився на чарівника виключно з цікавості, скоріш за все, він захоче оволодіти і псионікою. От трохи пізніше вони і розберуться з деталями. Зараз — відпрацювати захист від Скалка.
— Спробуймо інакше тоді. Тобі треба просто вміти відсіювати зовнішній вплив, іншому потім можеш навчитись. Я можу отримати контроль над твоїм мозком, самостійно симулювати втручання Скалка і самостійно же їх відхиляти. Можливо, так ти зрозумієш, як має відчуватися саме те, чому я намагаюсь тебе навчити.
— Ну… Спробуй. Чого ти в моїй голові не бачив.
— Повір, я не хочу досліджувати глибини твоєї свідомості зараз, на це є куди кращі оказії. — Рай’ґі трохи сміється, розслабляється, і совається ближче до Кіммуріеля, щоб бути на відстані менше витягнутої руки. — Приготуйся і не протився.
Рай’ґі готується і не противиться.
І наступне відчуття можна було порівняти тільки з напруженням м'язів, щоб удар здався не настільки сильним. Тільки після того треба було ще трохи розслабити м'яз і через кілька рахунків напружити ще раз, і сильніше. Взагалі не схоже на те, що вони відпрацьовували спочатку. Ця техніка не вимагала від Рай’ґі абсолютної чистоти свідомості, просто достатнього фокусу.
— Я спробую сам, здається, я зрозумів, що, як і куди.
— Так швидко? — Дивується Кіммуріель і розриває зв’язок. Коли його так вчили, він і не міг нічого подумати, коли його мозком управляли, а Рай’ґі зміг зберегти контроль не тільки над локусом думок, а й над соматичною нервовою системою. Вражаюче.
Тож, майже одразу після того, як Рай’ґі отримав свою свідомість повністю назад, Кіммуріель одразу ж спробував нейтральне навіяння — безпечний, крихітний пінг, не більше, він не хотів переборщити зі стараннями з першої ж спроби.
Рай’ґі зловив ритм на третьому ж пульсі пінгу.
— Це майже як читання віршу. Воно завжди таке ритмічне?
— У Скалка куди вища частота і сила, — Кіммуірель підвищує названі параметри на крок, який вважає достатнім. — Приблизно так.
У Рай’ґі уходить трохи більше часу на адаптацію, але і з цим ритмом він впорався, хоч іноді і пропускав удар чи два.
Через пару хвилин стабільної практики, Кіммуріель повністю припинив “напад” і подивився на виснаженого, та задоволеного, як не в себе, Рай’ґі, іншими очима.
В ньому було стільки потенціялу. Кіммуріелю було складно знайти слова, якими він міг би похвалити свого першого учня, та той скористався нагодою і заговорив першим:
— Чому ти не навчиш цьому Джарлаксля?
І одразу зі складних питань. Псионіст відвів на це очі, кинув погляд на двері і, задовільнившись рівнем захисту, який залишився на них, пояснив:
— … раніше він діставав мене, щоб я його теж навчив псионіці — і що я? Я, звісно, спробував. В ньому не було ні краплі закладених сил. Він був інертним, — Кіммуріель ненадовго зупинився, перевів дихання, і обійняв Рай’ґі, притиснувши його голову до своєї грудини. — Як же нам пощастило, що ти — здібний.
— Гей, годі, годі, — Райʼґі спробував мʼяко відштовхнути Кіммуріеля, але навколо них тільки огорнулися невидимі теплі пута, точно Кіммуріелеві. — Гаразд. Тільки недовго.
Пута стиснулись сильніше.
— Та добре… Я теж радий, — Райʼґі обійняв Кіммуріеля і втиснувся у його груди. — Дякую тобі.