Work Text:
Чан з дитинства мав неймовірну здібність - бачити душі людей у вигляді квітів. За своє, не таке вже й довге, життя він бачив неймовірно багато душ, одні були темні і зів'ялі, інші - яскраві і теплі. Іноді, дуже рідко, деякі люди приховували свою душу, інші показували її всьому світу, треті ж, не приховували, але й не виставляли свою душу напоказ.
Крісу знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, що квіти, які з'являються перед його очима, і зпапхи квітів, які він відчуває, дивлячись на людину - це душа, або ж те, як він її бачить. Дуже часто запах не був запахом тих квітів, що символізували душу людини, зазвичай, це означало, що людина закохана, і тому переймає частинку душі іншої людини, якщо ж з'являвся не один вид квітів, то це означало, що людина знайшла так звану сподіднену душу, тому ці душі переплітаються. Ця здібність майже ніколи не завдавала хлопцю неприємностей, лише коли він відволікався на яскравий запах, або дуже довго дивився на когось, намагаючись зрозуміти, що за квіти він бачить, але це не страшно. Єдине, що його справді засмучувало, це те, що він не міг бачити себе. Власна душа була найбільшою таємницею його життя, вирісши, Чан змирився з цим.
Коли він був вже досить дорослим, то вирішив, що просто дивитись на квіти інших не цікаво, бо інші їх не бачать, тому вирішив зібрати якомога більше квітів, і роздавати їх людям на вулиці.Він дарував людям букети, які були схожими на їхню душу, хоча ніхто цього не знав. Сам Кріс, найбільше любив соняхи, і йому хотілося б, щоб саме так виглядала його душа, хоча він більше схилявся до того, що він - ромашки. Не питайте чому так, багаторічний досвід так каже. Проте він, здається, ні разу не бачив людини з душею-соняхами. До цього дня.
Хлопець, який мав такі чарівні квіти, виглядав засмученим, його котячі очі сочились болем в перемішку з розчаруванням. Чан не хотів, щоб така неймовірна душа почала в'янути.
Він простягнув невеликий букет соняхів:
- Візьміть, здається, Вам пасують ці квіти.
Хлопець натягнув непереконливо посмішку:
- Дякую, це моє минуле, - після цих слів, хлопчина з котячим очима пішов далі, навіть не дивлячись на букетик в руці. Лише будучи вдома він помітив кілька маленьких, тендітних ромашок всередині букету. Він усміхнувся: дрібні ромашки схожі на зірки. Ввечері вдома Чан не дорахувався кількох ромашок, але так і не зрозумів де вони могли подітися
Він часто ходив там, і постійно бачив, завжди усміхненого хлопця, який просто так роздавав людям букети. Чому? Ніхто не знав, жодна людина, окрім нього самого не могла відповісти на це питання, тому цікавість, нарешті, взяла своє.
- Чому?
Кріс був трохи шокований різким питанням за спиною.
- Що чому?
- Чому соняхи? - о, то це той хлопець з котячими очима.
- Ну, - він знав, що колись доведеться відповідати на це питання, - просто так, хіба має бути якась причина?
- Чому саме я? Зазвичай лілії, або тюльпани, але ніколи соняхи.
- Спостережливо, але я не знаю чому, це не я вирішую, а що поганого в минулому, чому такі претензії до синяхів, вони ж такі гарні.
- Не думаю що я готовий про це розказати зараз, може колись, але чому ромашки?
- О, то он вони куди поділись?
- Вони схожі на зірки.
- Зірки? - Чан здивовано дивиться в очі іншому хлопцю, але той ніби дивиться у відповідь, а ніби кудись крізь нього.
- Зірки...
Тепер Чан розуміє.Він теж бачить душі людей, але інакше.
- Душа, - він говорить досить тихо, але щоб співрозмовник почув.
- Душа, - повторює той, - стій, тобто квіти...
- Так. Розкажеш про зорі?
- А потім ти про соняхи.
- Добре.
- Добре.
- Взагалі, це не зовсім зорі, вони у мене вперше, зазвичай природа: моря, океани, гори, ліси, тварини, зорі це вперше.
- Зорі це...
- Ти. Те, що я бачу в твоїх очах.
- Чому зорі?
- Точно не знаю, але вони завжди здавались мені самотніми і холодними. Як щодо соняхів?
- Вони особливі, я б хотів мати їх собі. Вони не мають запаху, єдині такі, яскраві, але велика темна середина, не всі правильно це розуміють, завжди прямують до сонця, тепла. Особливі.
- Але вони не унікальні, їх багато.
- Квітів так, але соняшникова душа, мабуть, одна єдина.
- Зоряних теж більш немає.
- Думаєш?
- Впевнений, а ти?
- На сто відсотків.
- Можна ще питання?
- Звісно.
- Як тебе звуть, зоряний хлопче?
- Бан Чан, можна Кріс, а ти, соняшнику, хто?
- Лі Мінхо.
Віднині, і навіки, соняшники, це більше не минуле, а яскраве, насичене, щасливе майбутнє, а зорі більше ніколи не будуть самотніми, і холодними, бо соняхи тягнуться лише до тепла.